"Iван Нечуй-Левицький. Гетьман Iван Виговський (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi
рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув
очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збру║ю, здавався йому тепер
непри║мним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську
Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi
митрополитськi поко┐, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими
волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка
панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з
срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi
очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка,
стомленого доброю промашкою до Ки║ва, вештанням та турботами цiлого того
дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато
веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про
парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був
погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала
веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи
давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для
церемонi┐ та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський
довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув
поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в
червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг
стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли
перед ратушею з сво┐ми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли
здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв
серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й
посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали
посланцiв радiсно. Ки┐в уже давно мав магдебурзьке право: сво║ мiське
самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не
одняли од ┐х мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi
пани, пущенi Богданом на Укра┐ну ще по Зборовському трактатовi вже не
вернуться нi в сво┐ ма║тностi, нi до Ки║ва, i само по собi не накладуть
руки на магдебургiю Ки║ва.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський
вертався на Старий Ки┐в. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких
улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та
козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки
укра┐нських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами
серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув
набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на
морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'┐.
Кiнь нiби чванився перед людьми сво║ю красою, сво║ю розкiшною грiвою та
рiвною статтю, позуючи на всi сво┐ кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша
метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром
i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку;
сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками,
тонкий та рiвний станом Iван Остапович був гарний верхом на конi, неначе
вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано