"Iван Нечуй-Левицький. Афонський пройдисвiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

благочинного.
Отець Павел любив говорити проповiдi, що рiдко трапля║ться мiж
сiльськими батюшками. Говорив вiн ┐х, зда║ться, бiльше для себе, нiж для
селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада
слухала тi проповiдi й нудилась, аж позiхала голосно на всю церкву.
Чоловiки без сорому позiхали, а баби таки просто куняли та клювали в спину
одна одну носами. Чи постерiгав батюшка це, чи нi, але вiн часто при людях
нарiкав на селян, що на селi завелися злодi┐, завелася розпуста. Вiн
забув, що його парафiя не чула од його десятки год живо┐ морально┐
проповiдi на зрозумiливiй для селян народнiй мовi. Але ж за тi проповiдi
йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонiв на отця Павла... Отець
Павел i не примiтив, що його житло, через його ненависнiсть до народу,
через пиху, через панський шик та через полiцейську мову, засяло для
народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава...
запахло панським двором. Вiн i незчувся, як у фалдах дорогих завiс та
порть║р заховалась i прита┐лася штунда. Штунда й справдi з'явилась на
селi...
Отець Павел вже видав двi дочки замiж, вже наскладав кiлька тисяч
карбованцiв, як несподiвано вмерла його жiнка. Засмутився отць Павел,
сидячи сам в сво┐х покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навiть
потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли
йому серце, як iржа залiзо. Вiн пiшов у монастир, щоб протоптать собi
стежку до iгуменства й митри.
"Тепер студенти з духовних академiй чомусь вже не йдуть у ченцi.
Архi║реями ставляють ченцiв з протоi║ре┐в удiвцiв. Може... може, й моя
вигра║", - думав отец Павел i постригся в ченцi.
Увiйшовши в келiю, отець Палладiй перехрестився тричi до образiв,
поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потiм зняв клобук,
пригладив довгi коси, зiбрав у жменю намiтку клобука й, уткнувши ┐┐ в
клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку пiд образами.
Копронiдос перехрестився й собi тричi, низько поклонився отцевi Палладi║вi
й привiтався з ним.
Отець Палладiй попросив гостя сiсти за стiл, застелений бiлою
скатертиною. Увiйшов келiйник, налив два здоровецькi стакани чаю й
поставив ┐х перед отцем Палладi║м та перед гостем.
- Спасiння буде вам од бога за вашi жертви на наш монастир, - почав
отець Палладiй розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею
широку сивувату бороду.

- Приношу жертви, скiльки можу, - обiзвався Копронiдос i почав i собi
нiби розчiсувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.

- Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? - спитав отець Палладiй.

- Здалека, отче Палладiю. Я родом з острова Пароса i вже давненько
торгую в Росi┐. Переднiше колись я торгував в Одесi, а тепер завiв магазин
у Ки║вi, - сказав Копронiдос.
- Слава богу! Слава богу! I добре йдуть вашi дiла в Ки║вi? - спитав
отець Палладiй.
- Хвалить бога, добренько, непогано.