"Iван Нечуй-Левицький. Афонський пройдисвiт (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Чи дати, чи нi? Оце яка диявольська спокуса! Але як же його таки
витягти з кишенi грошi й оддати чужому чоловiковi?.. А червiнцi горять, як
жар. Ой спокуса! Ой сатана манить мене!" - думав кремiя i мовчки дивився
на червiнцi.

- То як же буде? - знов спитав Копронiдос.
- Нiяк не буде! В мене нема грошей, - сказав кремiя якимсь глухим та
жалiбним голосом, що вилетiв з його грудей, неначе з забито┐ домовини.

- Як нема, то прощайте! Одначе помiркуйте до завтрього, - сказав
Копронiдос, розпрощався й швиденько вийшов з келi┐.
Отець кремiя причинив дверi. В келi┐ стало тихо, неначе в могилi. Од
лампади розливався свiт i ясно освiчував куточок келi┐, бiлу стареньку
скатертину на столi, миготiв на позолочених рамах образiв. кремiя стояв
мовчки серед келi┐ й дивився на образи.
"Це не купець, а сатана! - думав кремiя. - Це сатана наслав на мене,
грiшного, якогось диявола, а не купця... а купець спокуша║ мене. Може, вiн
хоче вкрасти у мене грошi чи видурить та вивiду║, де вони схованi... Може,
вже й украв..."

Отець кремiя тихiсiнько закрався до стiльчика, взяв його у руки,
приставив до груби, вилiз на стiлець i без найменшого шелесту одчинив
дверцi в каглi. Пiднявши верхню покришку в каглi, вiн почав виймати
звiдтiль свiй скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, нiби то
порався не чернець, а якась тiнь, так крадькома й тихо вiн зробив усе
дiло, неначе сам у себе крав грошi.

кремiя злiз з табурета, розв'язав хусточку, вийняв звiдтiль суво┐
асигнацiй i почав розкладати ┐х по столi. Одiбравши в одну купу старi,
обстрьопанi в руках селян бумажки, вiн поклав ┐х на столi; у другу купу
поскладав новiсiнькi лиснючi бумажки. Тодi вiн розгорнув бiлий вузлик i
витяг звiдтiль з десяток червiнцiв та старих срiбних карбованцiв i
розсипав ┐х по бiлiй скатертинi. Червiнцi та карбованцi заблищали проти
ясного свiтла. кремiя полiчив грошi.

- Усi, дякувати господовi милосердному! Усi до одного рубля! Оце тисяча
обстрьопаними, старими бумажками... Та й заялозили ж ┐х дiди та баби!
Неначе в ротi пожували. А оце сотенька новiсiнька! Усi цiлi, хвалити ласку
отця небесного.

Отець кремiя одiйшов од стола й мовчки милувався сво┐м скарбом, а
найбiльше блиском червiнцiв...
За дверима зашелестiв келiйник. кремiя здригнувся, почав голосно читати
молитви.

- Слава тобi, боже наш! Слава тобi, царю небесний, утiшителю... -
молився кремiя й накинув хусточку на свiй скарб... кремiя важко зiтхнув,
неначе живцем лiз на небо, i усе молився: вiн знав, що келiйник не увiйде
до його тодi, як вiн сто┐ть на молитвi.
Шелест за дверима стих. кремiя зав'язав у хусточку новi асигнацi┐ та