"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вперед запiненi горбоносi морди коней, i ощиренi й нiби закам'янiлi
обличчя ординцiв, i навiть довгий малахай у руцi ватага.
В одну мить Сироватка з жахом зрозумiв: уже не подати знаку. Вiн просто
не встигне запалити порубану й складену на купу по той бiк каменя степову
грушку, облиту смолою. Татари добудуться сюди швидше, нiж вiн висiче iскру
на трут. Либонь, вони знали, що на могилi сторожа, й ця ┐хня передова
залога мчала просто сюди.
Страх холодним списом встромився козаковi в живiт. I одразу там
запекло, гарячий вогняний клубок поповз угору. Все тiло налилося тим
страшним вогнем. Тисячi шабель розтинали козаковi серце, тисячi куль
пронизували голову, i все то шаблi та кулi побратимiв, яких наразив на
смертельну небезпеку. Коли б то знав ранiше, сам би попросив ┐х покарати
його.
Вiн жорстоко ошукав товариство, котре поклалося на нього, довiрило йому
свiй спокiй, сво║ життя, свою честь. I не буде йому прощення нi на цiм, нi
на тiм свiтi.
Не пам'ятав, як сталося, - жива душа хотiла жити, - що не чекав смертi
чи полону на макiвцi Слiпо┐, а покотився вниз. Геть з лисого горба, в
бур'ян, куди ще не сягнули очi татар. Котився по крутому козачому схилу,
хоч вiдав, що там теж нема порятунку.
Вiн уже майже долiтав низу, як руки раптом занурилися в щось м'яке. Ще
сам до кiнця не осягнув, що це таке, думка про рятунок забiгла наперед,
кудись вела, кудись штовхала. I враз Сироватка пригадав: це - лисяча нора.
Стара-старезна й широка, як татарський мiх. Козаки казали, що в нiй живе
старий лис. Скiльки дозорцiв з нудьги полювало за ним, а жодному не
вдалося влучити.
Сироватка нiколи за лисом не полював. Та хай би це зараз була нора не
лиса-перевертня, а самого дiдька, вiн би, мабуть, спробував шукати в нiй
порятунку. Бо в цю мить у його головi, нехай i кволо, нiби iскорка в
затухлiм жаревi, спалахнула надiя на покуту перед товариством, вернула до
життя. Вiн посунувся в нору, руками, головою, плечима розривав, розгрiбав
┐┐, втискувався, мов бурав у дерево. Добре, що був не широко┐ костi й схуд
за зиму, як байбак. I все ж шкодував, що не скинув лихеньку кожушину;
застiбки на нiй обiрвалися й вона збилася на спинi, не пускала. Вiн ще раз
крутнувся, й кожушаний горб опинився десь збоку, а сам Сироватка
просунувся ще на пiваршина вперед. Сорочка розiрвалася, i вiн вiдчув голим
животом холод землi. Пiсок рипiв йому на зубах, а горлянку стисло, немов
туди запхали добрий вiхоть сiна. Густий сморiд бив у нiздрi, спирав подих.
Сироватцi здалося, буцiм вiн заповз не в лисячу нору, а в смердючу ге║ну.
А зверху вже стояла гупотнява, по його спинi, по головi товклися копита
й на мить вибили всi думки, лишився тiльки страх смертi, страх полону.
Сироватка пiдтягував ноги, йому здавалося, що вони стирчать iз нори, що
вiн сховався, як пiдстрелена дрохва, котра пха║ голову в кущ, а сама - на
виднотi.
Могила гула, могила стогнала, здавалося, що озива║ться хтось на сподi,
й долинав згори приглушений земляною товщею джеркiтливий гомiн. Раптом
затупотiло зовсiм близько, й Сироватка несамохiть ввiп'явся розчепiреними
руками в землю, йому здавалося, що його ось-ось схоплять за ноги,
поцуплять нагору. Але того не сталося. Зненацька зверху щось ляснуло чи
стрельнуло, й задвигтiла могила, мабуть, той тупiт було чути аж у