"Юрий Мушкетик. Яса (Укр.)" - читать интересную книгу автора

шепочуть не водно. Бог повсюдно втручався у Сироватчинi сфери, а Сироватка
не боявся забрести мислiю в божi. Як оце ниньки, коли намагався одгадати:
християнський i басурманський рай розкинулись в одних i тих же кущах чи
шумлять тi кущi нарiзно? Твердо Сироватка знав одне: i на небi, й на землi
ма║ бути лад, за яким хтось нагляда║. Бог пильну║ свого. Сироватка -
свого, маленького, що входить у той, великий. Сироватка жив у повнiй
злагодi з собою i з тим мiсцем, яке визначили йому бог i доля. Життя його
злиденне, ще й на краю погибелi, але в усьому тому був свiй лад, сво┐
мiрки, свiй закон. I того закону, вiчного, правiчного, що невiдь-яким
чином i звiдки увiйшов у нього, Сироватка нiколи не переступав. За тим
законом жив вiн, жила синиця на в'язовi за його кугою, i рись за балкою, i
сокiл-боривiтер у небi, i змi┐ жовтобрюхи за могилою. I жило десь там, за
його спиною, товариство, чий спокiй вiн захищав. Ходило по сво║му кругу
сонце, i ходив за ним Мокiй Сироватка, нiде й нi в чому не переступаючи
його законiв, а також законiв совiстi, давнiх звича┐в, якi уклались в його
душi в свiй особливий лад. Переступи його - i все зруйну║ться, розлетиться
на шмаття сама душа, й тодi загинеш сам. I все те у божiй волi, а знати ┐┐
людям заказано.
Воно трохи й страшно швендяти навiть мислiю по божiм обiйстю: ще
шелехне з-за куща дрюком якийсь архангел, але ж вельми хочеться козаковi
бодай кра║м ока зазирнути в господнiй дiм, - либонь, не дiм, а палац, ще й
з колонами, як у пана Казановського, - бо той дiм, на велике Сироватчине
переконання, сто┐ть посеред раю, куди попаде й сам Мокiй. Попаде
безпремiнно, бо вiн же боронить божу правду щирою молитвою i шаблею, не
┐сть у пости (частенько не тiльки в пости) скоромного, не оскверня║ бiлого
свiту поганими словами i оковиту п'║ лише на свята та, як трапля║ться, на
дармiвщину. А хто тепер пригостить на дармiвщину! Таке, либонь, бува║ на
небi, та й то не скрiзь. Нi, там зовсiм не вiльно пити. Не вiльно чи,
може, й не кортить?.. Мабуть, не кортить, дадуть чоловiковi яко┐сь нуди, i
вже його верне од самого духу горiлчаного. У бога з цим дiлом строго!
I знову крiпко задумався козак. i справи небеснi заступили Сироватцi
справи земнi. I Сироватка на ту мить забув, що вiн - очi Слiпо┐. Що
минулого тижня кудись подiвся бекет у Червоних Лозах. Увесь бекет, всi
тро║ козакiв. Отак - щезли, немов i не було ┐х. I забув про засторогу
козакiв з Тавинсько┐ залоги, якi казали, що в ногайських кошах помiчено
якусь товчiю. Правда, вони теж не сподiвалися ногайського набiгу. О цiй
порi ординцi походом не ходили майже нiколи - безкорм'я для коней i важкi
переправи через рiки стояли ┐м на завадi.
Сироватка тiльки тодi стрепенувся, як по його грудях iзнагла прокотився
якийсь згук, а на гострому зламi каменя почулося тонке гудiння. Здавалося,
над могилою ширя║ важкий свистокрил. Сироватка рвонувся, але якась владна
сила зупинила його, не дала схопитися на ноги. Вiн тiльки зiп'явся на
руках i виглянув з-за каменя. Сiрий, столочений снiгами, але вже
пiдмальований зеленим i червоним степ на обрi┐ мовби ворушився, мовби
напливав на могилу, тремтiв i гойдався, мов перетягнена басова струна на
кобзi. Це був той згук, що пролетiв крильми свистокрила.
А той, що зачепився за гранiтний гостряк, уже тремтiв, як стонадцять
тулумбасiв, гудiв i дзвенiв, аж стогнала могила. Вiн бив Сироватцi просто
в груди, душив i втоптував у землю. Татарський чамбул, котрий обтiкав
Слiпу злiворуч, був так близько, що Сироватка навiть бачив витягненi