"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось, пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому зрозумiв, що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога, вона вже влилася з тi║ю великою тривогою, котра щоразу охоплю║ суспiль всiх батькiв, змушу║ дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не так, як розв'язували ┐хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв життя. Життя мiня║ться, а з ним мiняються й батьки i дiти. Дiти рiдко коли бувають схожими на сво┐х рiдних, як не схоже життя минуле на життя прийдешн║. Вони ┐х люблять, рiвняються по них, але час наклада║ на них сво┐ скарби. Покликання батькiв - згладжувати лихi i полишати скарби добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда║ться, що в днi його молодостi ┐х просто було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi, чорнi днi вiйни. Але ж i оцей молодик з торбою за плечима, i його син, i отой вiсiмнадцятилiтнiй бо║ць, що загинув пiд Берлiном, так i не взнавши нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке затвор i бруствер, зв'язанi мiж собою незримою ниткою. Кiнець цi║┐ нитки сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I не протрух. Це ║дине, що не трухлявi║ в вiках. Холода пробудив вiд думок Бiланiв голос. Олександр Кiндратович вже впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко┐вся. - Ходiмо до нас, пообiда║мо, - запропонував вiн. - Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво┐й Тонi борщi та компоти. - А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь, рокiв десять сво┐х не Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'┐здi: Бiлан - на четвертому поверсi, Холод - на третьому, пiд ним. ┐хнi вiддiлення теж посiдали спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою вiдав Бiлан, -два верхнiх поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя ти по менi топчешся, - часом жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки звик, навiть не намагаюся вивернутись". Дверi вiдчинила Тоня. Пропустивши до кiмнати Холо" да, Олександр Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав щось у кишенi плаща на гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо: - Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала операцiя. I вже вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi. - Мабуть, тому й сердитi, що головнi, - повiсив на рiжок дверей солом'яного капелюха Холод. - к ще в нас людцi, для котрих весь смисл дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ┐х: голова, головний. Поки ║ один головний, другого не буде. Он Тимофiй каже, що вiн - головний двiрник, бо нема║ над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема║ й менших. - Виходить, ти маленький культик? - Вiд сьогоднi. В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi килими, iз смаком пiдiбранi картини. У шафi, на столиках - красивi дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують його. Той затишок нiби огорта║ за плечi, спонука║ до розмов спокiйних, розважливих. А на столi |
|
|