"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Холодiв тривожний погляд перебiг на сина, шукав у ньому чогось, пестив
i сварив. Не знати чому, але лише сьогоднi Холод по-справжньому зрозумiв,
що син його вже вирiс з дитячих лiт. А з ним виросла й тривога, вона вже
влилася з тi║ю великою тривогою, котра щоразу охоплю║ суспiль всiх
батькiв, змушу║ дивуватись, шукати, радiти, проклинати. Старшому поколiнню
кожного разу доводиться розв'язувати одвiчне питання, та ще й не так, як
розв'язували ┐хнi батьки. Власне, це не питання. Це один з акордiв життя.
Життя мiня║ться, а з ним мiняються й батьки i дiти. Дiти рiдко коли
бувають схожими на сво┐х рiдних, як не схоже життя минуле на життя
прийдешн║. Вони ┐х люблять, рiвняються по них, але час наклада║ на них
сво┐ скарби. Покликання батькiв - згладжувати лихi i полишати скарби
добрi. Прокоповi Гордiйовичу зда║ться, що в днi його молодостi ┐х просто
було легше розглядiти. Тi роки - мозолистi роки працi, чорнi днi вiйни.
Але ж i оцей молодик з торбою за плечима, i його син, i отой
вiсiмнадцятилiтнiй бо║ць, що загинув пiд Берлiном, так i не взнавши
нiколи, що таке поема й симфонiя, гаразд затямивши тiльки, що таке затвор
i бруствер, зв'язанi мiж собою незримою ниткою. Кiнець цi║┐ нитки
сховався, може, десь аж у минулiй ерi. I не протрух. Це ║дине, що не
трухлявi║ в вiках.
Холода пробудив вiд думок Бiланiв голос. Олександр Кiндратович вже
впевнився, що його палiсадник не зазнав шкоди, трохи заспоко┐вся.
- Ходiмо до нас, пообiда║мо, - запропонував вiн.
- Та я вже... Колись доведеться цистернами вiддавати тво┐й Тонi борщi
та компоти.
- А менi тобi - цигарки ящиками. Вже, либонь, рокiв десять сво┐х не
купую, боюся "розпочати всерйоз". Олег, на грошi, купи нам яко┐сь отрути.
Вони мешкали в одному будинку, в одному пiд'┐здi: Бiлан - на четвертому
поверсi, Холод - на третьому, пiд ним. ┐хнi вiддiлення теж посiдали
спiльно один будинок, перша хiрургiя, котрою вiдав Бiлан, -два верхнiх
поверхи, друга - два нижнiх. "Все життя ти по менi топчешся, - часом
жартував Прокiп Гордiйович. - А я поволеньки звик, навiть не намагаюся
вивернутись".
Дверi вiдчинила Тоня. Пропустивши до кiмнати Холо" да, Олександр
Кiндратович затримався в коридорi, буцiм шукав щось у кишенi плаща на
гiллястiм оленячiм розi, прошепотiв дружинi на вухо:
- Не говори сьогоднi про медицину. В Прокопа невдала операцiя. I вже
вголос, переступивши порiг вiтальнi: - Ну, жiнко, чим сьогоднi годуватимеш
голову? Ти вже постарайся, треба нам запобiгти в нього ласки; це ж тобi не
просто хiрург, а голова. Голови, головнi - люди сердитi.
- Мабуть, тому й сердитi, що головнi, - повiсив на рiжок дверей
солом'яного капелюха Холод. - к ще в нас людцi, для котрих весь смисл
дiяння - в оцих словах. Вони й повигадували ┐х: голова, головний. Поки ║
один головний, другого не буде. Он Тимофiй каже, що вiн - головний
двiрник, бо нема║ над нього в лiкарнi вищого. Хоч, правда, нема║ й менших.
- Виходить, ти маленький культик?
- Вiд сьогоднi.
В квартирi Бiланiв - тихо, затишно. Старi, чорного дерева, меблi, м'якi
килими, iз смаком пiдiбранi картини. У шафi, на столиках - красивi
дрiбнички, котрi уiнтимню-ють життя i скрашують його. Той затишок нiби
огорта║ за плечi, спонука║ до розмов спокiйних, розважливих. А на столi