"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Спiвчуття до
людських страждань, прагнення полегшити ┐х?
- Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi
буде нервувати, не зробить операцi┐.
- Ти помиля║шся, сину, - сказав якомога лагiднiше, бо почував, що
сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i за розумним,
нехай i за дуже гарним, а все ж дiвчиськом... - Лiкар народжу║ться з
спiвчуття. А потiм вiн ста║ совiстю хворо┐ душi. I нею ж лиша║ться до
кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста║... Ну, як би тобi... унiформою.
Скiльки людей в молодостi вибира║ фах за блискучими бляшками i отак губить
сво┐ справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж ║ блискучою
бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду.
Олег i Лiля пiшли швидше.
- Твiй батько - дуже розумний. Але зараз, зда║ться менi, вiн трохи
перебiльшу║. Кожну професiю можна полюбити. - Лiля зiтхнула, оглянулася
назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна║ш, в мене в грудях все тремтить,
коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокiп Гордiйович захотiв...
Директор iнституту дуже й дуже поважа║ його. Навiть зобов'язаний йому.
Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово
важить бiльше, нiж усi бали...
- Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом Олег. - Бо це й справдi
якось... Адже всi...
У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi┐.
- Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико┐ мети можна
один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi║ш, нашi батьки -
лiкарi, i ми про медицину зна║мо бiльше за iнших. Та ще вступа║мо - вдвох.
Допомагатимемо одне одному.
- Я... спробую.
Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше.
- Вiдданий Маг вже витупу║ пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ┐хнього
однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою в
бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно, але "ультра", з
сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету,
спльовував через низенький штахет у крихiтний палiсадничок. Олександр
Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне
царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як камiнь, землю, сам насипав
клумби, засiяв квiтами. Он як палахкотять пiд вечiрнiм багрянцем
жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ┐хнiй сторонi, рiвним рядком -
соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ┐х поглядом.
Весь квартал зна║, чий це квiтник.
- Ти... ти i в кашу вдома плю║ш? - за┐кнувся з гнiву Олександр
Кiндратович.
- Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу.
Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку.
- Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки Бiлан. - Отакий
негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй вся
його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв - не знайдеш. Приймач,
сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш.
- Коли б тiльки в торбi все лихо. Вiн, либонь, чека║ на дiвчину.
Говоритиме ┐й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить.