"Юрий Мушкетик. Крапля кровi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Ну, що ж тебе туди повело? Бажання зробити щось? Спiвчуття до
людських страждань, прагнення полегшити ┐х? - Хiба лiкар може спiвчувати? - вiдповiв питанням Олег. - Адже вiн тодi буде нервувати, не зробить операцi┐. - Ти помиля║шся, сину, - сказав якомога лагiднiше, бо почував, що сердиться. Не за питання, а за те, що той поволiкся нехай i за розумним, нехай i за дуже гарним, а все ж дiвчиськом... - Лiкар народжу║ться з спiвчуття. А потiм вiн ста║ совiстю хворо┐ душi. I нею ж лиша║ться до кiнця. Щоправда, й це спiвчуття iнодi ста║... Ну, як би тобi... унiформою. Скiльки людей в молодостi вибира║ фах за блискучими бляшками i отак губить сво┐ справжнi покликання! Лiкарська професiя для багатьох теж ║ блискучою бляшкою. Але... Що ж. Дивися. Забороняти не буду. Олег i Лiля пiшли швидше. - Твiй батько - дуже розумний. Але зараз, зда║ться менi, вiн трохи перебiльшу║. Кожну професiю можна полюбити. - Лiля зiтхнула, оглянулася назад. - Коли б тiльки поступити. Ти зна║ш, в мене в грудях все тремтить, коли згадую про екзамени. Звичайно, якби Прокiп Гордiйович захотiв... Директор iнституту дуже й дуже поважа║ його. Навiть зобов'язаний йому. Твiй батько операцiю йому робив. Небезпечну, ризиковану. Одне його слово важить бiльше, нiж усi бали... - Не захоче вiн, - втiк вiд Лiлi поглядом Олег. - Бо це й справдi якось... Адже всi... У Лiлi на щоках спалахнули червонi пiвонi┐. - Ти трiшки не так... Нi, вiрно ти... А тiльки ж для велико┐ мети можна один раз трiшки-трiшки... Тобто це не те, щоб... Розумi║ш, нашi батьки - Допомагатимемо одне одному. - Я... спробую. Лiля хотiла сказати ще щось, але Олег поспiшив заговорити про iнше. - Вiдданий Маг вже витупу║ пiд балконом фрейлен Лю, - вказав на ┐хнього однокласника Магнiя, котрий стояв бiля будинку, картинно взявшись рукою в бока i пiдвiвши догори лице. Одягнений Магнiй неохайно, але "ультра", з сумкою якогось неприродного, брудно-фiолетового кольору. Смоктав сигарету, спльовував через низенький штахет у крихiтний палiсадничок. Олександр Кiндратович побачивши таке, аж поблiд на виду. Палiсадничок - його омрiяне царство. Вiн власноруч перекопав тверду, як камiнь, землю, сам насипав клумби, засiяв квiтами. Он як палахкотять пiд вечiрнiм багрянцем жовтогарячi чорнобривцi. А пiд будинком, на ┐хнiй сторонi, рiвним рядком - соняшники. Соняшники в мiстi! Нiхто не пройде, не попестивши ┐х поглядом. Весь квартал зна║, чий це квiтник. - Ти... ти i в кашу вдома плю║ш? - за┐кнувся з гнiву Олександр Кiндратович. - Маг, тiкай, - прошепотiв Олег. - Ти наплював на красу. Маг оглянувся, пiдсмикнувши сумку, чкурнув за рiг будинку. - Ну, що ти скажеш, - розводив над палiсадником руки Бiлан. - Отакий негiдник. Мавпа з торбою. В душi - смiття, за плечима - шанька. В нiй вся його фiлософiя. Все життя туди убгалося. Квiтiв - не знайдеш. Приймач, сигарети або й карти з жiнками, яких хiба що на дикому пляжi побачиш. - Коли б тiльки в торбi все лихо. Вiн, либонь, чека║ на дiвчину. Говоритиме ┐й про любов, ще й вiршi читатиме. Може, й квiти купить. |
|
|