"Жадані пороги землі" - читать интересную книгу автора (Дуреев Александр Михайлович, Корепанов...)

Художнє оформлення та ілюстрації В. Т. Гончаренка

АКСІОМА ЧИСТИХ ПІДЛОГ

— Нічого… Витягнемо! — прохрипів Юрко.

Я бачив, як йому важко. Він був знизу, і майже вся вага припадала на нього.

— Може, зробимо перекур? — я відчував, як невмолимо розтискуються мої пальці. — Радянська людина має право на відпочинок! — у відчаї крикнув я.

— Нічого… Витя-а-гне-мо! — прохрипів Юрко.

По його очах я зрозумів, що ми не витягнемо.

— Тікай! — крикнули ми один одному, і ящик грюкнувся на бетонні сходи, перевернувся, обдираючи на стінах штукатурку, і заклинився між поручнями і стіною.

Припорошена вапном Юркова голова висунулася з нижнього марша:

— Нічого… — винувато мовив він.

Я прокашлявся басом оповів лункому під’їздові, хто такий Юрко, хто його батьки і куди йому слід було б податися.

— …впертий баран, — додав я.

На другому поверсі відчинилися двері, і на майданчик вийшов чоловік у картатому короткому пальті:

— Об’єкт, — пошепки мовив Юрко.

— Так, — сказав чоловік, допитливо глянувши на нас, а потім на ящик, — черговий виток спіралі. Загоряємо?

“Яка, до біса, спіраль?” — подумав я, підтвердивши:

— Мабуть, що так, — і розвів руками.

Не мовивши й слова, чоловік повернувся до своєї квартири і вийшов уже без пальта в старенькій вельветовій курточці.

— Один — ніщо, один — це нуль, — сказав він, підступаючи до ящика.

А Юрко, показуючи, що добре знає Маяковського, без затримки продекламував про “колоду” та “дім п’ятиповерховий”,

— Саме так! — повчально сказав власник вельветової куртки і, перестрибнувши через ящик, поплескав Юрка по плечу. — Давай нагору, мосьє ерудит!

Взагалі він поводився так, наче був нашим рідним дядьком. Зразок типового міщанина, спритного, винахідливого, який силкується втиснути свої мізерні знання, де слід і де не слід, — подумав я.

— Ну, що ви, незручно якось, — знову розвів я руками, мовби це було єдиним, що вмів. — Ми вже якось самі.

— Незручно на стелі спати, ковдра сповзає, — зареготав чоловік, — давай, давай!

Втрьох ми розвернули ящик і понесли до мене на третій поверх.

— Отже, верхні сусіди? — раптом засмутився наш благодійник, обтрушуючи долонями свою куртку і оглядаючи квартиру з надмірною цікавістю.

— Він ваш сусід, — сказав Юрко, засовуючи в рота подряпаного пальця.

— Так, я ваш сусід, — винувато розвів я руками, — а жінка поки що в тещі…

— Ну-ну, — наш помічник з цікавістю зиркнув на ящик. — Книжки?

— Не те, щоб… — затнувся я, — так…

— Ну, гаразд, — зверхньо махнув він рукою. — Здоровенькі були, — і вже біля дверей, обернувшись, підморгнув мені, — сусіде…

— Типовий міщанин, — сказав я вже вголос.

— Пощастило! — Юрко грізно обдивлявся палець, рожевий і чистий на брудній руці, і знову засунув його в рот. — На говка і звіг бігить, — сказав він. — Ггоші гавай!

Я дав йому гроші, залив поранений палець одеколоном “Гол”, і Юрко, зойкнувши, почимчикував до крамниці.

З вікна було видно, як він у своїх литих чоботах пробирається поміж штабелями бетонних плит і купами понівеченої арматури. Над містом падав мокрий сніг. Я відвернувся. Підлога в цементних розводах, сирий запах штукатурки, сірий осінній присмерк, тиша. Я своїм єством відчув, як урочисто і плавно осідає на світ іскристий порох часу. В цій квартирі мені судилося прожити якщо не все, то принаймні чималий відрізок мого життя. Приїде через місяць дружина, а там діти підуть, турботи…

Десь святкували новосілля.

“Стою на полустаночке в цветастом полушалочке…” — щосили кричали жіночі голоси.

Я уявив цих незнайомих жінок у нових сукнях з нагоди свята, як, зціпивши на колінах руки з невміло наманікюреними нігтями, з наївною баб’ячою вірою в щастя, кричать вони у світ, скаржачись і радіючи: “Где ж ви мои весенние года…” А їхні чоловіки скуті незвичними піджаками і ще мало знайомі між собою, палять цигарки і ведуть вічні розмови: “У мене якось кардан полетів…” Другий, затягуючись “Біломором” і пускаючи вбік тугий струмінь диму, підтверджує: “Так… кардан, — це кепсько…” І раптом почуття суму, невлаштованості і новизни зникло, я відчув себе вдома. Не у вузькому розумінні квартири. А у величезному, всеохоплюючому, де над країною летять густі сніги, стримлять баштові крани і невмілими голосами співають пісень. Я зрозумів, що таке Батьківщина. І мені захотілося бігти туди, на ці голоси, говорити про погані дороги, про машини і начальство і, напружуючи сили, кричати про “цветастый полушалочек”.

Стукнули двері, і Юрко вистрибнувши з брудних чобіт, закричав:

— Ну, де ти там вештаєшся? Йди-но сюди, перекусимо!

Він обтрушувався, оббризкуючи підлогу і стіни, тицяв мені авоську і потирав червоні руки.

— Перекусимо, а потім — за діло. Казна-що, — раптом обурився Юрко, — третій день обідаю “Сніданком туриста”. На обід — сніданок. Як тобі це подобається? Мені не до смаку!

— Проте краще, ніж “Сніданок аристократа”, — сказав я, давлячись крижаною тефтелею.

Юрко гмикнув. Обід ми закінчили блискавично і повернулися до кімнати. Контури будівництва за вікном ледве проступали крізь завірюху.

— Оце валить! — зрадів Юрко. — Знімаємо!

— Давай, — я взяв пасатижі і перекусив ними дріт, яким була обмотана кришка ящика.

Как ты посмела не ответить?

Как ты посмела не заметить?

прорвався з надр будинку голосний хор. Я здригнувся і випустив із рук інструмент.

— Оце дають! — вражено озирнувся Юрко. — Витягнемо?

— Витягнемо!

Ми обережно перекантували ящик на бік і викотили випромінювач. Юрко став сам на себе не схожий.

— Готуй матеріали, а я тим часом настрою. Ну, вельветовий, — посварився він кулаком на підлогу, — міщанству бій! Бій!

— Бій! — сказав і я, розпаковуючи ящик з книжками і магнітофоном.

Увімкнутий в розетку випромінювач загудів стабілізаторами.

— Чуєш, — в задумі сказав Юрко, — а може, він ніякий не обиватель? Га? Нормальний нібито мужик. Шрам на щоці. Допоміг нам затягти ящик.

— Підлещується — отже, обиватель і міщанин, — відповів я. — А тягти ящика з цікавості допоміг.

— Ну, дивись, — засумнівався Юрко. — Жираф великий, йому видніше.

Він висунув оптичну частину — випромінювачі думок, — кинув мені мідний обруч з вигравіруваними готичними літерами “медіум” по окружності. Все було зроблено красиво. Я підібрав літературу, потрібні магнітофонні стрічки і натягнув обруч на голову:

— Готово!

— Три, два, один, пуск! — пошепки відлічив Юрко і ввімкнув оптичний перетворювач.

Випромінювач загув сильніше, і дерев’яна підлога зробилася прозорою, під нею стало видно будівельне сміття, далі залізобетонні плити, найдовше не зникав їхній арматурний каркас, та зрештою і він зник, наче у величезній ополонці. Ми побачили квартиру нашого нижнього сусіди. Почала було поступово зникати кришталева люстра, та Юрко встиг укоротити фокусування, і люстра повисла в порожнечі.

— Працює, — прошепотів я.

Юрко мовчки хитнув головою.

Сусід у махровому червоному халаті, присівши на широчезну канапу, грав з жінкою в шашки. Жінка, теж у махровому, але жовтому халаті, лежала на канапі і глибокодумно супила брови. Лівою рукою вона погладжувала кошенятко.

— От паразити! Народ п’ятирічку в чотири роки шпарить, а у них тут кошенята, халати, нудьга. “Вам, у кого є ванна та теплий клозет…” — загорлав він.

“Обивателі”, мов за командою, підвели голови і подивилися на Юрка. Той замовк і злякано сів на порожній ящик. Сусід щось сказав, показуючи вгору, і жінка засміялася, відкинувшись на подушку.

— Давай випромінювачі, “клозете”, — сказав я, — знайшов час декламацією займатися.

Юрко, ображено сопучи, висунув тонкі штанги з долонями випромінювачів, спрямував їх униз. Дивно було бачити його ноги в білих шкарпетках, що ковзали над порожнім простором.

— Все, — Юрко увімкнув фон, навшпиньки повернувся до ящика і затих там, лиш зрідка підкручуючи рукоятки випромінювачів.

— Паркет устиг настелити, — зненацька злостячись, прошепотів він, — ще й полакував…

Я розгорнув книжку Шефнера:

Заплакала і стала край порога,

А воїн вже на чорному коні,

Сказав: “Мене чека далекая дорога,

Та я вернусь, будь вірною мені…”

Ці вірші чомусь завжди викликали в мене сльози.

Внизу, як і раніше, грали в шашки, але в грі з’явилися якісь тягучі роздуми.

Я продовжував:

…і йшла війна, настав час перемоги,

Його ж убила вражая стріла.

Юрко зітхнув:

Двоє внизу сиділи, притиснувшись одне до одного. У чоловіка на обличчі здивування. Жінка хлипала. Поряд на ящику вголос ридав Юрко. Я читав Лєрмонтова, Блока. Оптичний перетворювач давно згорів, відродивши під нами брудну з цементних помазах підлогу.

Зелена ніч стогнала і билася у вікно білими лапами хуртовини. А я закінчував, уже ледве ворушачи задерев’янілим від утоми язиком “Аеліту” Олексія Толстого: “…Лось дивився перед собою побілілими розширеними очима. Голос Аеліти, голос любові, вічності, голос туги летить по всьому всесвіту, закликаючи, зовучи, — де ти, де ти, кохання…”

Я замовк. Нам здавалося, що це зараз, цієї ночі, в оцю хвилину летить крізь снігові хмари і дзвенить у порожнечі голос Аеліти, голос кохання, вічності, голос туги…

І ми не здивувались, коли відчинилися двері й у тому ж червоному халаті увійшов сусід.

— Що далі? — спитав він.

— Далі? — я втомлено зняв мідний обруч. — Далі О’Генрі, Вівальді, Єсенін… Ми хочемо розбудити вашу душу. Жити так, як ви, — злочин. Людина мусить бачити зірки, захоплюватися веселкою і травою, а ви?… Ви навіть не глянути сьогодні на цей прекрасний сніг, що кружляє над вашим життям, — я театрально змахнув рукою.

Сусід подивився на мене із співчуттям. Юрко ніяк не міг розпалити відволожену “Приму”. Випромінювач гудів, розставивши, мов чаклун, тонкі, з круглими долонями руки.

— А ви мене спитали, хочу я бачити ваші зірки чи ні? — тихо сказав гість. — Я також був молодим, але це минуло. І зрозумійте, життя складається не з книжкових захоплень, а з конкретних, значущих подій. І той, хто не зуміє забити в нього, в це життя, міцні палі сім’ї, затишку, надійних зв’язків, якщо хочете чистих, покритих лаком підлог, — повернувся він до Юрка, — і таких ось халатів, у того все йде перекидом — це аксіома. Всі голубі мрійники летять шкереберть, якщо, звичайно, не встигають взятися за розум.

— О, як нечемно, — задерикувато урвав його Юрко, енергійний, мов молодий черв’як.

— Кинь, — сказав я.

— Можливо, я дещо перебільшив, — наш гість тугіше загорнув халат, — але навіщо ви втручаєтесь у чуже життя? Адже переробляти мене пізно, та й чи варто? З роками багато що може змінитися. Те, чим марив у юнацтві, стає смішним і приємним спогадом, — він говорив тепер складно і переконливо, — на перше місце виходить сім’я, робота, де тебе поважають…

— Ой, чи так це? — за інерцією бовкнув Юрко.

— …невеличкі скупі радощі, їх навчаєшся смакувати, — не зважив на нього наш лектор, — менше починаєш тіпатися. Поступово з’являється розуміння… А втім, вам ще рано про це, — він усміхнувся, — я й сам у молодості дивакував. А ця штука у вас непогано працює, — “міщанин” кивнув головою в бік випромінювача.

Юрко гордо випрямився.

— Але продовжувати не варто. Гаразд? Це нестерпно, а у жінки слабке серце, — він знову посміхнувся, і на щоці його набряк рваний шрам. — Недобре піддивлятися, — зауважив він. — А ви ще й про високі поняття розмірковуєте. На добраніч, хлопці!

І ми лишилися на самоті. Не ясно було, чи вдався експеримент, чи ні. Ми думали зовсім про інше.

— А знаєш, ну його до біса, цей випромінювач, — сказав у задумі Юрко і засунув викрутку всередину працюючого випромінювача, — всіх не переробиш.

Ядучий дим і електричні бризки були йому відповіддю…

Невдовзі приїхала моя дружина.

Потім у нас народилася дівчинка.

Наш район поступово обростав деревами. Робота, клопоти, все зростаюча втома і книжки, які переселилися з серця на книжкові полиці.

Якось я ледь не загинув під час аварії. На згадку лишився шрам.

А цієї осені одержав квартиру в новому районі.

За вікном густо падав мокрий сніг.

— Дякую, Юрію Івановичу, — сказала моя дружина, поліруючи сукнинкою паркетну підлогу, — сам ти ще рік збирався б.

Я збирався до крамниці. Натягнув нове картате пальто і раптом почув у під’їзді гуркіт. Відчинив двері. Двоє молодиків возилися з ящиком, який застряв на сходах. Сухим вогнем обпекло губи, і ноги винесли мене на майданчик.

— Так, — сказав я, глянувши на молодиків, — новий виток спіралі? Загоряємо?

— Та виходить, — розвів руками один із них.

І мені стало весело і легко, тільки нараз защеміло серце, яке раніше ніколи не боліло. Певно, роки давалися взнаки…