"Жадані пороги землі" - читать интересную книгу автора (Дуреев Александр Михайлович, Корепанов...)

Художнє оформлення та ілюстрації В. Т. Гончаренка

ВИПАДОК З СЕРЖАНТОМ

Вже смеркалося, коли, тихо постукавши, до кімнати зайшов пенсійного віку маленький дідок. Він старанно витер об килимок ноги, зняв капелюха і струсив з нього сніг.

— Добривечір! Проходьте, сідайте, — сержант кивнув на жорсткий стілець, на якому чітко виднівся інвентарний номер. — Слухаю вас.

Поки відвідувач влаштовувався, сержант кілька разів зиркнув на годинник, відкрив і закрив шухляду в столі і переклав у теці якісь папери.

— Ну, я слухаю вас, — роздратовано повторив він, мовби кажучи: — Ох, оці ще мені пенсіонери, кляузники.

— А ви не кричіть на мене, — образився дідок, — адже я можу й піти.

“А бодай тебе!..” — подумав сержант і доброзичливо усміхнувся:

— Ну, вже одразу й “піти”. Ніхто на вас не кричить. Говоріть! Я слухаю.

— Тож бо, — заспокоївся дідок і знову замовк.

Сержант почав сердито совати шухляди в столі. До кінця робочого дня залишалося всього десять хвилин.

— А ви не нервуйте, — порадив дідок, — це ваш обов’язок: вислухати і вжити заходів.

— Але ж я ніяк не дочекаюся, щоб вас вислухати, — силкуючись бути спокійним, сказав сержант і, відчуваючи, що от-от закричить, розтягнув губи в силуваній усмішці.

Начебто збагнувши його настрій, старий трохи підвівся і округлив вологі очі:

— Я просто не міг зібратися з думками. Не знав, з чого почати. Розумієте, діється щось дивне.

Сержант полегшено закивав головою. Крига скресла.

— Справа в тому, що я працюю… Так, так! Працюю! А ви що думали? — відповів він на недовірливий погляд сержанта. — Я працюю механіком у павільйоні ігрових автоматів. Це в новому парку на околиці міста. Не знаєте? Ну, про нього мало хто знає. Не який там заробіток, зате постійно з людьми. А чого мені ще треба? Автомати старі, звичайно, переважно японські та англійські, але я впродовж десяти років, як свої п’ять пальців… — він розчепірив пальці і помахав рукою в повітрі, — адже до пенсії я на заводі наладчиком працював… — старий ненадовго замислився. — Так от, привернув він мою увагу місяців зо два тому…

— Вибачте, хто “він”? — урвав його сержант.

— Як хто? Хіба я не сказав? — старий вибачливо розвів руками. — Я одразу запримітив цього типа, тільки-но він зайшов. Одягнений дивно, але стерпно. Все, начебто, як належить. А придивишся, так і верне з душі. А очі які? Наче щось недобре у нього на думці… — він похитав головою.

Сержант, скориставшись паузою, спитав:

— Він що, гроші крав з автоматів?

— Ні! З чого ви взяли? — розгубився дідок. — Нічого він не крав. Спокійно поводився. Чемно. Та й у літах уже…

За вікном зовсім стемніло. Чути було, як раз у раз стукали двері і десятки ніг гупотіли до виходу. Робочий день закінчився.

— Ви б коротше, — засовався на стільці сержант. — Що конкретно він вчинив?

— От у тому й дивина, що нічого. Грав тобі, як і всі. Пограв і пішов.

— І все? — спитав сержант.

— Все! — підтвердив відвідувач.

І тоді в очах сержанта промайнув здогад.

— Цей тип приходив і вдруге? — обережно поцікавився він.

— Ну, звичайно! — пожвавішав дідок.

— І знову нічого недозволеного не робив? — уточнив сержант.

— Ні! У тому-то й справа, що ні, — занервував старий, — та що я говорю вам… Ось, погляньте самі, — і він витягнув з-за пазухи паку газет. — Ось, — розгорнув він одну, — бачите?

Коротка кореспонденція сповіщала про те, що в Південно-Китайському морі невідомим підводним човном був торпедований австралійський теплохід, який здійснював рейс Мельбурн — Токіо. Є жертви.

— А от ще! Ще! І ще! — розгортав старий газети перед сержантом.

Зі сторінок дивилися розбиті літаки, покручені гоночні машини, знівечені мотоцикли.

— Що, вам і цього мало?

— Ні, ні, — поквапився з відповіддю сержант, — досить. Цілком досить.

— Ну, нарешті! — зрадів старий. — Я вже думав, не зрозумієте.

— Навпаки. Я все зрозумів, тільки… Знаєте, зараз уже пізно. Додому час. Ви приходьте завтра. Тільки не сюди. Я зараз дам вам адресу, це зовсім недалеко.

— Та ви що?! — обурився старий, здогадавшись, куди хилить сержант. — Хто вам дозволив? Хлопчисько! Молокосос!

— Ну, ви не дуже, — забурмотів сержант, — тихше, тихше, заспокойтеся.

— Заспокойтеся… Будеш тут спокійним, — несподівано вгамувався старий, — я так і думав, що мене за божевільного приймуть. Та тільки в мене все записано. Того дня, коли він прийшов уперше, начебто нічого не сталося. А вранці йду я в крамницю. Чую, баби в черзі говорять: розбився, мовляв… зовсім молодий. Шкода, ще й не жив… Взагалі, ці мотоциклісти — смертники. І так далі. Спершу пустив було повз вуха, та ніби окропом ошпарило. Пригадав, як той тип до автомата наближався. Поклав руки на кермо, а сам аж з лиця спав, мов смерть побачив. Ну, а потім дав газу, і пішов, аж лобом уперся в екран. А коли заіскрило — вліпився, виходить, у щось, — то навіть геть посинів. Не дограв. Кинув і пішов. Так і приходить з того часу. Не часто, а разів два-три на місяць. І завжди перед закриттям. Пограв, голову в плечі і йде собі. А на ранок чекай — то там, то тут хтось уже готовий. Пам’ятаєте випадок на гонках минулого року?

— Пам’ятаю! — сержант зітхнув.

То було найжахливішим враженням його літньої відпустки.

— От і гаразд, що пам’ятаєте. То його робота! Він потім місяць не приходив. Адже він тільки спочатку на мотоциклах та на машинах грав. Потім на літаки потягло та на підводні човни. Я все записував. Записував та по газетах звіряв. Не все, правда, в газетах є. А те, що є, те сходиться. Та хіба повіриш? Чортівня якась! І не пустити його не можна. Все законно. Квиток є — грай. Я вже хитрувати почав. Вчора, приміром, крутився біля “нічного бомбардувальника” — новий автомат у нас. Я повісив табличку “Не працює”. Так душу вимотує, все питає, коли, мовляв, зробиш, — старий замовк і почав збирати зі столу газети. — Піду я. Скоро закривати! А ви тут поміркуйте.

— Так, так! Неодмінно, — машинально кивнув сержант.

Старий дивак вийшов. Сержант посидів ще трохи, усміхаючись і похитуючи головою, і теж вийшов.

Вітер стих. Засніжені дерева чітко вирізьблювалися на тлі сірого зимового неба. Було не холодно, і сержант вирішив пройтися.

— Ну і ну! — подумав він, — Які тільки фантазії не спадуть на думку в похилому віці.

Він уже наближався до свого дому, коли раптом почув над головою шум літака. В уяві виникло холодне металеве тіло літака, що розриває холодну, слизьку імлу; дрімаючі в салоні пасажири; принишклі у напівсні у своєму закутку стюардеси; сонне мріяння приладів у пілотській кабіні, яку заповнює ритмічний шум моторів.

— Тьфу ти, нечистий, — він зупинився серед тихого шелесту сніжинок і тьмяного світла ліхтарів.

Ним заволоділо передчуття надприродного, неминучого лиха. Сміючись над собою і картаючи себе, він звів руку, вихоплюючи з зимової вулиці зелену іскру таксі і, поринаючи в салонні запахи шкіри і бензину, назвав а чи то викрикнув адресу.

Місто плавно і нечутно подалося назустріч своїми темними безлюдними кварталами. Водій, спритний чоловік у потертій шкірянці, покосував на нього і, виплюнувши у прочинене віконце сигарету, взявся міцніше за кермо. Погляд його загострився, і зустрічний вітер загув здивовано і глумливо. Сержант посміхнувся. Певно, це його обличчя змусило водія так їхати і так з вищанням і скреготом загальмувати.

— Щось серйозне, начальнику? — таксист насунув кепочку і зважив на долоні нікельований розвідний ключ.

Його зморщені щоки порожевіли.

— Не знаю поки що. Не певен… — відповів сержант.

Він розрахувався і ступив на засніжений асфальт. Кольнуло в очі холодним синім світлом: “Зал ігрових автоматів”. Жовтий прямокутник скляних дверей приваблював затишком. Сніг під ногами не рипів, повітря було м’яке. Все, що відбувалося, дивувало своїм безглуздям. Сержантові невтримно захотілося повернутися в машину, що завмерла позаду. Він обернувся. У машині спалахнув сірник, освітивши салон зсередини, мов акваріум, і слабо запульсував вогник сигарети.

“Дурниця все це! Пусте!” — навмисне дратуючи себе, подумав сержант.

Він хекнув, обсмикнув кітель, рішуче попрямував до павільйону і, відкинувши миттєвий страх, рвонув на себе двері…

Увійшов до залу саме так, як належить входити на місце події сержанту радянської міліції: твердим кроком, з упевненим поглядом. І одразу став об’єктом уваги двох осіб.

Його недавній відвідувач-дідок очима вказав йому, що та друга людина — це саме той, про кого він говорив. Худий, з запалими щоками суб’єкт у поношеному светрі, що стояв біля автоматів, спіймав той погляд і збагнув, що сержанту відомо все. Казати щось не було потреби. Сержант зробив крок до незнайомця.

— Ваші документи! — зламав він своїм голосом напружену тишу в залі. Він не знав, що робити далі, але відпрацьована система контакту з “порушником” повернула чітке відчуття того, що відбувається.

— Пред’явіть документи! — повторив сержант і, веселіючи від звуку власного голосу, вимогливо простягнув руку.

— Стоп! — спинив його суб’єкт. — Що вам від мене потрібно?

— Здається, я кажу зрозуміло — документи! — гримнув сержант, переходячи в наступ.

— Тьфу-у, який ембріон, — з презирством пирхнув незнайомець, — не буде тобі документів!

Він відвернувся.

— Як не буде? — недовірливо спитав сержант, і на його обличчі промайнув вираз дитячої образи.

Але відповіді не дочекався.

Незнайомець байдуже прямував у протилежний кінець залу.

— Ну, це вже тобі зась! — зовсім не по-міліцейському вигукнув сержант. — Я з тебе їх витрясу!

Він хутко наздогнав незнайомця і, схопивши за гостре худе плече, рвучко повернув до себе.

— Ти все мені викладеш!

Він відчував свою силу, і дії його здавалися йому правомірними. Однак усередині щось шалено опиралося. Як буває уві сні, коли знаєш, що робити того, що робиш, не можна, проте все-таки йдеш і робиш, з жахом чекаючи неминучого. Можливо, ця неприємна протиприродна покірливість незнайомця викликала таке почуття. На мить сержантові здалося, що він не сам приймає і виконує всі рішення, а діє, підкоряючись чужій злій волі. Слухняно підвелося бліде усміхнене обличчя, і сержант почув, очевидно, призначений лише для нього тихий шепіт:

— Що, страшно?

— Дурниці! — крикнув сержант.

— Страшно, любий мій, не заперечуй, — притиснутий рукою сержанта до стіни, незнайомець знову гидко посміхнувся, — може, не встряватимеш у це багно? Поки не пізно, га?

— Встряватиму всюди, якщо вважатиму за потрібне. А тепер викладай, що це за багно і чому не варто в нього встрявати? — сержант зручніше навалився на свого бранця.

— Послухай, адже ти задушиш мене, — незнайомець безпорадно затіпався, — чим вас годують у цій міліції?

— Манною кашею, — огризнувся сержант, однак натиск послабив. — Ну?

— А ти уявляєш собі ситуацію? — спитав худий. Видно було, що йому абсолютно байдуже і до ситуації, і до самого сержанта. В очах у нього стояла нудьга. — Адже ти нікому нічого не доведеш, це по-перше. А по-друге, навіть якщо й доведеш, затримати мене неможливо…

— Так, це вже справді так! — сержант натиснув дужче і в незнайомця щось квакнуло всередині. — Затримати неможливо! — сержантів голос бринів від сарказму.

— Ти неправильно мене зрозумів, — промимрила жертва, — ти пам’ятаєш таку річ — “…є насолода і в бою, і в прірві грізній на краю”?.. Ну, й тому подібне.

— Ближче до справи!

— А це і є справа.

— Ага, виходить, крига скресла? — ввернув сержант свій улюблений вираз. — Ну, так що там з насолодою?

— А нічого! Те, що вона існує, ця насолода, збагнули давно. А ось що вона собою являє у фізіологічному розумінні?.. Ви трохи послабте руку, — несподівано перейшов він на “ви” — мені важко говорити.

Сержант послабив.

— Ну? То що в фізіологічному розумінні?

Він озирнувся на старого, який уважно їх слухав.

“Напевне, вони з однієї установи втекли”, — промайнула у сержанта думка.

Віддихавшись, незнайомець продовжив:

— Ця “насолода” не що інше, як тонкий гребінь стресових взаємодій свідомості з напівсвідомістю, сила і ахіллесова п’ята людини.

Сержанту на мить уявилася голова, з якої стриміла нога з ахіллесовою п’ятою. Голова була схожа на голову начальника, старшого лейтенанта Боєва, і ця нога у форменній сірій шкарпетці перебирала пальцями.

— Гомо сапієнс — це людина розумна, — неправильно зрозумів його ніяковість незнайомець.

Сержанта вразила цілковита невідповідність його останніх слів і зовнішнього вигляду.

— Я знаю, — похмуро сказав він.

— От тут і буває прокол. Мозок напружений, власник його переможно виходить з ситуацій, фатальних для людини в звичайному стані, але водночас він, мозок, тисячократно чутливіше вловлює все зовні. Ні! Справді, — розпалився він, — хіба у вас іноді не виникало бажання проскочити на мотоциклі поміж двома машинами, що несуться вам назустріч? Або злетіти над вулицею, переступивши поручні балкона і всі обмеження здорового глузду? Це грубі приклади? Ситуацій може бути безліч. Приміром, під рукою у вас стартова кнопка ракети або важіль торпедного апарата… Спокуса велика, і тільки ефемерна плівка правил, норм поведінки, які вироблені попереднім життям і які називають громадською самосвідомістю або професійними якостями, не дозволяють нам здійснити непоправне… Та й то лиш тому, що десь, у кінці, перед нами маячить привид кари…

Двері трохи відхилилися. В щілину зазирнув таксист. Блискавичним поглядом обвів залу. І, оцінивши обстановку, спокійно зайшов усередину. Кишеня в нього віддувалася, з неї виглядав кінець нікельованого розвідного ключа. Набираючи байдужого вигляду непричетної до оточення людини, тим паче що й насправді він не був до нього причетний, таксист розміняв у старого карбованця і з незалежним виглядом пройшов до автоматів.

— Ти б прибрав руку, чи що? — почав потроху звільнятися бранець. — Дурна в тебе манера з незнайомими людьми говорити, — він потер плече і раптом, вискалившись, крикнув голосом старшого лейтенанта Боєва: — І чого тільки вас у школі навчали?!

Таксист здригнувся і схопився за ключ, а сержант мимоволі відсмикнув руки, відпустивши затриманого.

— Ну, от і любенько, — протягнув імпровізатор, — а тепер слухай другу серію. А втім, не радив би я тобі її слухати. — Він на мить відхилився, вдивляючись в обличчя сержанта. І в цьому погляді було і глузування і презирство. — Ох, не радив би! — і, миттю перевтілившись продовжував: — Отже, існує імунітет умовних рефлексів. Я маю на увазі ваше громадянське та професійне виховання. У кого він більш слабкий? У людей, чия діяльність на цей час пов’язана з ризиком, з відповідальністю. Мабуть, так, бо тут на ваш бік стає ще й вроджена властивість — інстинкт самозбереження, який дуже загострює діяльність та чутливість свідомості. Ця схильність до ризику проявляється в найбільш відкритому вигляді за таких обставин: “встигну — не встигну”, “влучу — не влучу”, “долечу — не долечу” і так далі. І ось, коли органи чуття і скарбничка здорового глузду — життєвий досвід — не в змозі дати вам відповідь, встигнете ви чи не встигнете, і над ситуацією розкриваються крила Випадку, ось тоді і настає найзручніша мить для здійснення акту… — незнайомець затнувся і гордо випнув груди. — Актом…

— Ти чого вуха розвісив, начальнику? — таксист здивовано дивився на сержанта. — На Литвиновській йому місце. Бач, здохля, розбазікався! — і твердо додав: — Лікуватися йому треба!

Незнайомець допитливо глянув на сержанта, таксист, Відчуваючи невчасність свого втручання, ображено відійшов.

— Продовжуйте! — офіційно кивнув сержант.

Його заінтригувала дивна цілеспрямованість, з якою ця людина вела свою сповідь.

— Я називаю той акт актом апріорно-апроксімаційної дії. Перекласти? — він глузливо зиркнув на сержанта. — Інакше кажучи, в момент вибору партнера мені необхідно послати імпульс, що за емоційно-змістовим вектором співпав би з вашим.

— Яким чином? — сержант вірив тепер кожному слову.

— А ти не здогадуєшся? — незнайомець обвів залу широким жестом. — Тут багаті можливості для апроксімації багатьох видів.

— Виходить?.. — задихнувся сержант.

— Саме так! — незворушно підтвердив той. — Залишається лиш вибрати вид іграшки, — він облизнув губи, — це так чудово! При цілковитій внутрішній безпеці такі колосальні результати. Досить тільки… Ось, приміром, на цьому автоматі. Це мотоцикліст…

Вони зупинилися біля таксиста, який, забувши про все на світі, крутив важіль газу.

— Ви бачите, як стрімко несеться назустріч ця дорога? Головне, вжитися в образ, відчути свист вітру в вухах. А пікових ситуацій на вашій планеті більше, ніж досить. Хоча все це дрібниці… Ви бачите, — торжествував він, — мотоцикліст випадково зійшов з траси. Тут газон, а в іншому місці може бути стіна будинку, стовп чи зустрічний автомобіль. За секунду до цієї іграшкової аварії його мозок, — він постукав пальцем по шкіряній спині таксиста, — послав у навколишній простір сигнал “проскочу”, хоча сигнал цей уже був помилковим. І ось саме цей сигнал переміг і інстинкт самозбереження, і знання правил. Це випадковість. Але… — він подивився на сержанта довгим поглядом і беззвучно розсміявся, — але значно більшу насолоду відчуваєш, роблячи це свідомо. А які захоплені лиця у вашої дітвори! Вони щиро шкодують, що це всього лиш іграшки. А жінки? Ваші милі й лагідні жінки… В них вселяється диявол! Та й не тільки жінки… Зазирни будь-кому в очі. Ви не замислювались, де народжується цей диявол-азарт? Можливо, безпосередньо тут, серед цих різнобарвних шафок-автоматів? Коли хоч раз він вчепиться в вашу душу, то обживатиметься в ній усе міцніше. Ні, нічого страшного тут нема, просто диявол-азарт стане звичним. Поки що іграшковим. А втім, усе це дрібниці, пусте! На вашій планеті є чимало інших, серйозних іграшок. Наприклад, різні випробування, міждержавні стосунки, війни, — бурмотів він, поступаючись до працюючого автомата, — славні іграшки на славній маленькій планетні, де нема ладу. Вам і досі здається, що ви вигадали їх самі, — він беззвучно зареготав, його рот був, мов чорна яма. — Винайшли! Дурні, бундючні кролики! Ви й досі не можете відрізнити свого від чужого, від підсунутого любителями азартних ігор.

— Неправда! — крикнув сержант.

У цей час тонка постать у чорному светрі метнулася до автомата.

— Стій! Хто ти? — кинувся наздогін сержант.

Але брязнуло розбите скло, і на нерухомій тепер, тьмяно освітленій дорозі сержант побачив утікаючу постать, що зменшувалась на очах до крихітної цяточки. Наступної миті таксист відштовхнув геть сержанта і теж вискочив на дорогу, І він почав зменшуватися до того, що гаєчний ключ у маленькому кулачку вже не розрізнявся. Долинув крик “Не втечеш, сволото!” Невдовзі вони зникли.

Сержант, який спочатку наче закляк, а потім хотів було побігти слідом за ними, тільки порізався об розбите скло і боляче вдарився плечем. Деякий час він сидів на підлозі, безтямно крутячи головою, і спостерігав за старим. Той метався по залі і раптом почав гарячково розбирати автомат. Зрештою сержант збагнув задум старого, та у нього тут же виникла цілковита впевненість у марності цієї справи. Відкрився барабан з намальованою дорогою, лампи підсвітки, електронний блок.

“Навіщо він усе це мені розповів? — напружено билася думка. — Навіщо? Адже це порушення всіх правил подібного роду гри. А втім, що він зможе змінити? Навіть знаючи все це, навіть пробивши стіну недовіри і кепкування? Що він зможе? Певно, тому чужинець усе й розповів, — сержант пригадав його відверто глузливий погляд, — чи тут якась інша причина?”

Притиснувши рукою поранену щоку, він, не чуючи запитань і скарг старого, вийшов на вулицю. Сніг падав на дах і капот таксі, і він зрадів, що це саме “ГАЗ-24”, а він якийсь час водив таку ж патрульну машину.

“Мерщій в управління, в управління! — стукала в голові думка. — Там допоможуть, там вживуть заходів. А зробити щось можна! Об’єднавшись, можна зробити геть усе!”

Пролітали мимо засніжені дерева, свистіли навздогін йому міліцейські свистки. Місто жило своїм сонним нічним життям, і десь у тихій плутанині його кварталів таємниче і нечутно народжувався новий день. На розі вулиць Горького і Соснової, ліворуч, спалахнуло світло фар, воно ставало все яскравішим.

“Устигну! — подумав він, фізично відчуваючи геометрію взаємних траєкторій. — Встигну…”

Чи то у нього на мить від нерішучості здригнулася нога на педалі газу, чи то стрічний водій загальмував перед рогом за правилами дорожнього руху… Як би то не було, та зараз сержант був певен, що шляхи їхні перетнуться.

Він натиснув на гальма — марно, тоді вивернув безсиле на покритій ожеледицею дорозі кермо і бачив, як боком, повертаючись, наче в уповільненому кінокадрі, насувається на нього контур вантажної машини. Заніміли в останньому чеканні всі думки і почуття. Серед скреготу металу беззвучно вибухнуло лобове скло. Машина ще раз крутнулася і, посунувшись у кювет, зупинилась.

Ще не вірячи собі, сержант відірвав від погнутого керма тремтячі від пережитого руки і спробував відчинити дверці, але пальці зустріли порожнечу. Дверці вирвало під час удару. Він вийшов, уважно прислухаючися до свого тіла. Побачив червоні вогні грузовика, що зарився в зарості акації, побачив чорну постать водія, що важко біг до нього, і, дивлячись у його бліде обличчя, засміявся:

— Живий, живий!

Розсунулися над дахами хмари, і небо відкрило голубе ядро місяця, від чого скляні скалки на капоті зблиснули зелено, а вигнута в м’якому сяйві вулиця здалася плавним трампліном у майбутнє, у життя.

Десь на цьому шляху його чекала розгадка і перемога над сьогоднішнім днем.