"Марина Медникова "Ой!" (киносценарий, укр.)" - читать интересную книгу автора

промовчiмо, як партизани на допитi) провозили через контрольнi пункти та
колючий дрiт лiквiдатори, забивали найменшi сумнiви. Бурштиновi очi
свiтили всiм без розбору - це була така робота, а не фiглi-мiглi. Це був
такий спосiб швидко вписатися в ринок, стати багатою i незалежною. Себто
щасливою. Себто нiколи не робити те, що треба, а завжди робити лише те, що
хочеться. А не хочеться, то й не робити зовсiм.
Партизанське життя медом не було, таким i не здавалося. На буряках i
картоплi, може, й легше, але там платити не люблять. Зберегти зароблене -
єдина iдея, що мiцно трималася в очманiлiй Вальчинiй головi, що геть пiшла
обертом вiд усiх цих перебєжок по сильно пересiченiй мiсцевостi, як казала
бригадирка. Якби Валька читала журнал "Генеза", вона висловилася б так:
"Моя проблема дуже ясна - як, рухаючись у просторi епiстемологiї
iнтерпретацiї, вийти на рефлексiю над екзегезою, над iсторичним методом,
над психоаналiзом, над феноменологiєю релiгiї, щоб вона зачепила, оживила
i, якщо можна так сказати, гуманiзувала онтологiю розумiння".
Покинутi хазяйськi обiйстя, як перед кiнцем свiту, буйно зеленiли садами,
шалено буяли, а потiм приречено опадали отрутними яблуками, заростали
акселератними бур'янами. На всiх парканах крейдяно бiлiли позначки -
до-зиметристи повiдомляли, де особливо свiтить.
Бiжить Валюта безлюдною вулицею, дивиться на паркани, назирила той, де
позначок аж три, ще й застережний напис, глянула у двiр, бачить стiс дров.
Виймає одне полiно, друге, робить нiрку. Запхала туди зарiбок i побiгла.
Пiд музичку. Працювати. Розляглась, одяглась, лягла, встала. Швидко-швидко.
- Це хто тобi дав? - подруга-бандерша з заздрiстю роздивлялась зелену
купюру.
- Та дали...
- Диви, така тоща.
- Я сказала, за мною ще раз, - з прихованою професiйною гордiстю сказала
Валентина.
Подруга картинно пiднесла руки до неба, впала на лiжко.
- Ой, Валюто, ой бухгалтерко дурноверха. Та вони тут лопатою грошi
гребуть. Я учора сама чула, як начальник роботу їм загадував. Знаєш
скiльки за роботу годинну обiцяв?! Вiн же їх на смерть посилав, а вiд
добровольцiв вiдбою не було. А ти їм здачу вiддаєш...
Увечерi в мiстечку нiчого не нагадувало про його цвинтарну долю. Сутiнки
сповивали безлюднi квартали будиночкiв, клубочилися над мальовничим
районом найкучерявiших садкiв пiд кручею, заважали з цiєї кручi розгледiти
атомну ЧАЕС iменi Ленiна. Навiть тi залiзнi павуки, що стояли на клумбах
бiля Будинку культури, протягом дня збираючи повiтря на пробу, могли
надвечiр, за певної романтичної уяви, здатися трояндовими кущами.
Валюта полюбляла водити своїх роботодавцiв на природу, ближче до банку за
дровами, i пiсля пляшки самогону, що його прилаштувався гнати дiд-самосiл,
який пробрався з екзилi додому, їй часом здавалось, що все - попереду.
Якось, поклавши до банку iменi мирного атому черговий внесок. Валька
побачила, як блимнула за рiг рожева сукня, точнiсiнько така, як ото у
коле-жанки. I чого вона сховалася? Вечiр був прохолодний, день видався
тяжкий, i дуже хотiлося дiстатися до самотнього лiжка, аби заплющити очi.
I знов - до уявного малювання. Посерединi має бути намальована яблуня,
рясна-рясна, аж вiття похилила i тихо зiтхає: "Ва-а-ажко..." Вона не