"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

матусенька жалiслива, добра, пестувала мене. От вже як пiду замiж, надiну
очiпок, тогдi вже нiкуди гуляти, тогдi вже зопинюся, тогдi вже приньмусь
робити; рук не покладатиму: i мужика, i дiточок буду обшивати, i тебе,
мамочко, що ти в мене була така добра, жаловала мене, пускала усюди гуляти".
- Коли то ще буде! - стане стара казати. -Звикла бiгати та гуляти, так
хто тебе присадить за роботу? Та чи вмiєш що робити? Нитки не виведеш...
- I вже сього, мамо, не кажи. Я, дивлячися, як ти робиш, усього
навчилася. Ке лишень гребiнь сюди,- зараз вихопила у матерi гребiнь i почала
прясти - аж хурчить веретено, а вона нитку виводить, тонку та довгу, а тут
пiсеньки-весняночки спiва. Стара дивиться та дивується.
- А що, мамо, не вмiю, скажеш, прясти? - та покине гребiнь, та за
рушник, що мати вишива їй же на придане, i почне такi ж квiтки ставити, як i
мати, i заведе весiльних пiсеньок. То мати аж сплесне руками, i рада б то,
що таке добро росте, i весело б то їй з нею, i жалкує її зоставити бiля
себе, щоб не сумувала, i боїться її пускати, щоб часом... дiвча молоде, щоб
не загубила слави... Далi, скрiзь зуби, ще тiльки намiриться казати: "Та йди
ж, йди..." - вже та й схопилась, вже i на шиї у матерi, вже i вицiлувала,
вже i побiгла... i дверей не зачинила... вже тiльки чути - по вулицi йде i
виспiвує...
Нехай же коли мати хоч трохи зморщиться, що або недужа чим, або що
таке, вже Оксани з хати i не виженеш, вже усе забула, i вже хоч у дружки
сама перша приятелька кликатиме - не пiде нiзащо. Вже вiд матерi нi на
п'ядь; усе їй у вiчi дивитиметься, усе питатиме: "Що в вас, мамо, болить?
Чого ви бажаєте? Чи не покликати знахурки? Чи не розсердила я вас чим, та се
ви не кажете, та стогнете, та жалкуєте на мене". Там уже як пристане, та й
вiдведе вiд матерi усяку журбу, усяку тугу, та хоч би й справдi недужа була,
то "Оксана її розважить, розговорить, i лихо забуде.
А хоч би яка весела була, та побачить старця, калiку чи погорiлого, вже
вона усе покине - зараз до нього,* розпитує, розпрошує, озьме за руку,
поведе до себе, нагодує, обдiлить чим бог послав, на дорогу дасть i
випроводить за село; тiльки i видко її, як вона коло бiдностi в'ється та
знай слiзоньки утира. Обдiлила, випроводила, слiзоньки втерла, бiжить... вже
вп'ять у бесiдi, вже i верховодить вп'ять, як була.
Отеє ж тiльки що весна настає i сонечко позлизує снiг де з яких
горбикiв на пiску, вже Оксана i зiбрала свою команду: шатнулась-мотнулась з
кiнця в кiнець, веде низку дiвчат i приговорює: "Та чого ви будете сидiти по
хатам? Бог дає весну, сонечко пригрiва, вiтерець тепленький, годi вам по
запiчкам тулитися. Не обридла вам зима? Не докучило киснути у хатi? Будете
старi, тогдi ще належитеся по печам, нагримаєтесь з мужиками, налаєтесь з
дiтворою. А чим будете згадувать свої молодiї лiта? А бодай вам весело було!
(Се вже в неї усiм i завсегда така лайка була). Ануте лишень, побiлимо!., а
берiтеся у хрещика, у ворона,поведем кривого танця, хоровода,кост-рубонька,
у жони". Зараз i попаровала усiх. Вже усi дiвчата гарнi, усi прибранi, усi
повиряджуванi... та ба! її знати вiд усiх. Така баєва юпка з рукавами, така
i плахотка, i запасочка, i коси так убранi, i, бачиться, й рушником так же
пiдперезана, i усе, усе так i в неї, як на усiх дiвчатах... еге! та щось усе
не так. Усе на нiй так штепненько, чепурненько, общипано, так усiм дiвкам
краса, тiльки б на неї одну i дивився.
Тiльки почують дiвчачий гомiн на вулицi, то й повзуть з хат i дiди,' i
баби, i жiнки, i молодицi повибiгають, та Що то - i дiтвора уся висипле з