"Григорий Федорович Квитка-Основьяненко. Сердешна Оксана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зносили, що треба. Скотину попродала i стала собi з копiйки жити.
Вже її Охрiм вмер, а тут стала ревiзiя. От пiсля Семена пiшла вона до
волостi, почувши, що громада зiбралася. От, увiшедши, вона помолилась богу,
поклонилась головi i усiм, як довг велить, i стала казати: "А що, пане
голово, i ви, панове громадо, от вже i Семена прийшло, покрови святої швидко
дiждемося, а десятник до мене нi разу не заходив i не згадував об
подушнiм:".
- Та'дже твiй Охрiм вже вмер,- казав голова.
- I состоїть iсключенним iз ревiзьких казок i з общественних
вiдомостей,- пiдхопив писар, мотнувши патлами, i покинув писати.
- Та знаю, що вмер,- казала Векла,- i стоїть заключенним у вiдомостi,
як пан писар по-письменному каже. Та я таки усе хочу за мого Охрiма платити,
аж поки жива буду. Спасибi богу, менi є з чого зносити, i буде веселiш, що я
за душу Охрiма, нехай царствує, буду платити, та й сама буду бодритися, що i
я мов чоловiк на свiтi, туди ж, за добрими людьми, зношу царевi i свою
копiйчину на вiйсько, що нас оберiга. Та й з общестзенного не виписуйте,
нехай i я буду зносити - почому там з душi.
- Та як можна,- казав голова,- щоб женська душа та платила податi?
- Казусноє дiло! - обiзвавсь-таки писар, штрикаючи себе пальцем у лоб.-
Не iмiється примiру. Треба-падобно спросити у господина iсправника
розрiшенiя.
- Та нiчогiсiнько сього не треба,- сказала удова.- Ти таки, пане
писарю, i не розрiшайся, i не казися, а ось Що, панове громадо, зробiть:
випишiть лишень якого калiку, або бiдного сироту, а з мене справляйте.
Нехай-таки я недаром житиму на свiтi!
- Хiба так, хiба так! - загула громада, i зробили по-Веклиному, i пiшла
по селу слава, що Векла стоїть у ревiзiї i подушне платить. "Так i треба,-
Векла, було, ув одвiт каже,- лучче ж менi вiд достатку платити, чим з сироти
та з бiдностi требувати. Адже ж i я у царя нашого чоловiк; зможу за людьми
зносити! Дочку вiддам, принь-мит буде, за двох буду платити".
Вже туж-туж Векла дожидала зятя. От-от пiсля зачатiя, у пилипiвку,
почнуть старости швендяти до неї, бо вже її дочка Оксана, як дiждемо
рiздвяних м'ясниць, то буде їй шiстнадцятий год. А що то за дiвка була!
Бiлявенька, моторненька, швидка, прудка, на рiчах бойка, проти усякого
звичайненька. Де вона, там з неї i регiт, i смiх, i iграшки, i вигадки. Як
то в матерi не було нiякого хазяйства, а усе жили з копiйки, то Оксанi
нiчого i робити було. Чи вчинила хлiбця, чи спекла - мерщiй до подруг: там
її ждуть-дожидають, як об веснi ластiвки, бо як защебече, як забалянтрасить,
так усiм весело, хоч цiлий день слухав би її, а вже розсмiшити - так
подавай! Коли б мертвий чув, як вона баляси точить, то i той би
розреготався, не то вже живий, що так i лягають вiд смiху, де вона у бесiдi.
На вулицi, на вечорницях, у колядцi наша Оксана перед веде; без неї не знали
б, що i робити.
Мати, було, почне її зопиняти: "Сиди, доню, дома; чого-таки бiгаєш? Чом
не робиш? Озьми лишень або пряди, або ший: нiчого не вмiєш".
Кинеться, було, до матерi на шию, обнiма її, цiлує, примовляти стане:
"Матусенько, рiднесенька, рибочко, голубочко, перепiлочко! Не зопиняй же
мене. Я ж собi ще молода; нехай же я погуляю, як та птичка па волi пiд
небесами лiтає. Буду згадувати своє дiвування, що я в тебе, як рибонька у
рiчечцi, гуляла, куди хотiла, туди плавала, та тебе дяковала, що ти в мене