"Григорий Квитка-Основьяненко. Салдацький патрет (Укр.)" - читать интересную книгу автора

чу║ се║ все, усмiхнувсь, моргнув усом та й подумав собi: "Побачимо, що то
дальш буде; ще невелика штука москаля одурить!"
Затим виткнулось i сонечко. Тут стали рушати й нашi, що з борошном
пона┐жджали то з Деркачiв, то з Вiльшано┐, та були аж iз Коломака. Що то,
батечку, iз яких-то мiсць на той ярмарок не понавозили усякого хлiба! Таки
видимо-невидимо ┐х тут стояло! Коли сказать, що пiдвiд двадцять ┐х тут
було, то, ║й же богу мо║му! бiльш: хмара хмарою. Тут i жито, i овес, i
ячмiнь, i пшениця, i гречка, i усе, усе було. Зна║те, прийшло урем'я
подушне зносить, так усякому грошi треба. Наш братчик не бабак; вiн жде
пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому,
покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цi║ю бiдною копiйчиною
шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом ┐┐
заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його
зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость
потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на
сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка
напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези
хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу
не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й
розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже
справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до ново┐ нужди: тогдi ж
будемо й думати, де що узяти.
Так оттакi-то там були. I ┐х вже i сон не брав. Сонечко зiйшло, вони й
посхоплювались, щоб, зна║те, купця не втерять. Ото гарненько повстававши,
помолились до церков богу та й послали одного з табору по воду, бо вже
пора була i кашi варити. Потяг Охрiм з двома баклагами до криницi, аж геть
пiд гору, та йде вулицею... Луп очима! сто┐ть салдат.. Охрiм був собi
парень звичайненький, зняв шапку, поклонивсь та й каже: "Добридень,
господа служивий!" А салдат мовчить... От Охрiм i пiшов сво║ю дорогою, а
Кузьма Трохимович i всмiхнувсь, та й подумав: "Одурив i сво┐х! що то дальш
буде?" Ну! Набравши Охрiм води та вертаючись до табору, дума: "Отже ж тут
║ постой! А що, як спитаю, чи не треба ┐м бува коням овса або якого
борошна?" Та як порiвнявсь проти салдацького патрета, та й каже: "Господа
москаль! А скажiть, будьте ласкавi, вашому команд║рству: коли треба вiвса
або якого борошна, то нехай прийдуть ось до табору та спитають Охрiма
Супоню; а в мене овесець важненький, дешево вiддам, i мiра людська; вiсiм
з верхом i тричi по боку вдарити. Пожалуста ж, не забудьте, а могорич наш
буде. А на почин, нате лишень, понюхаймо кабаки". Се║ кажучи, достав з
халяви рiжок, постукав об каблук i витрусив на долоню; сам понюхав,
покректав, пiднiс салдату та ще й приговорю║: "Кабака гарна, терла жiнка
Ганна! стара мати вчила ┐┐ мняти; дочки розтирали, у рiжки насипали. Ось
подозвольте лишень!" Салдат нiчичирк! i усом не моргне. Неборак Охрiм узяв
собi на розум: "Цур йому! - каже собi на думцi, - щоб ще по пицi не дав,
бо вiн на те салдат..." Пiднявши баклаги та мерщiй до табору, не
оглядаючись... А Кузьма Трохимович, се║ чувши, та "ких, ких, ких, ких!",
та аж за боки брався, регочучи.
Поки ж се║ дiялось, пiднялися на мiсто йти бублейницi, палянишницi i
тi, що кухликами пшоно, а ложками олiю продають. За ними пiдтюпцем
поспiшали з пирiжками, з печеним мнясом, з вареними хляками, горохвяниками
й усякими ласощами, чого тiльки душа забажа на снiдання. А танок вела