"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора - Не бiйтесь, дiвчатка; адже ви у город i я у город, то я з вами буду
йти, а коли набiжить, то вас обороню. - От за се спасибi! Тепер нам, Марусю, не страшно, - сказала Олена, а сама радiсiнька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Отак i пiшли собi укупцi. Зовсiм же то наш Василь збрехав, що будто там бiгла яка б то собака. Се вiн знарошне ┐х налякав, щоб вони припросили його проводити ┐х i щоб не царамонилися з ним iти. Ось як iдуть, i Василь ┐х попереджа - звiсно вже, молодецька походка проти дiвчачо┐ - та й пiджида ┐х; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далi й каже: - Бачите, як ми тихенько йдемо i ви нас пiджида║те. Може, ми вам боронимо? - А чим? - каже Василь. А Маруся каже: - Тим, що; може, вам... пильно треба у городi бути? Може, вас хазя... хазя┐н жде? - Себто надогад бурякiв, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку. - I вже менi тепер город! Забув про його i думати, - сказав Василь, а далi, тяжко здохнувши, каже: - Одно в мене на думцi: коли б то бог помiг! Тiльки затим i пiду до хазя┐на, щоб... - А чому ви учора на весiллi не танцювали? - перебила йому Олена та й почала з ним пащекувати. Вiн ┐й слово нехотя скаже чи не скаже, а вона йому десять; та так i стриже, так i стриже, та вигаду║, та докладу║, та придира║ться, що вже Василь нiяким побитом i не вiдчепиться вiд не┐. А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, - тепер i сама не рада. тiльки i йде до хазя┐на. Се вже, певно, щоб домовитися об сватаннi на його дочцi. От у таких думках та гадках iде не йде, i ноги не служать; i сердиться на себе, чого вона на торг пiшла; сердиться на Василя, чого вiн ┐м назустрiч попався, i вже мов засватаний, а з чужими дiвчатами ходитиме по базару; сердиться i на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащеку║; сердиться на усiх i за все, а сама не зна на кого i за що. От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба ┐й було, а Маруся тiльки ходить за нею та свiтом нудить i усе напада║ться на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить та - як той мiхоноша у колядцi - носить Марусин кошик та склада, що Олена купу║. Далi осмiливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться), та й пита: - А ти, Марусю, чом нiчого не купу║ш? - Та менi небагацько... дечого й купувати... - каже Маруся та й вiдвернулась вiд нього, щоб не дивитись на чужого жениха, - тiльки й треба купити матерi... кресало на люльку... а батьковi... ниток красних... на мережки до хусток... та яловичини... на петрiвку. Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь ┐й у вiчi не насмiявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки. Василь тiльки собi тихесенько усмiхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно ║, та й узявсь, що треба було Марусi, купити. Покупивши i поскладавши |
|
|