"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автора

клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного
гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть
за крутi┐ гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i
зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як
кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i
увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний...
Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок
сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось
жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i
на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I
золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самi┐ небеса стали нiби ще
краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!..
Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало:
"Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене
давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки,
неначе по чи║му наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов
принявся за дiло сво║... i що то: увесь мир iзрадувався!..
Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою
змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у
тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало
свiтати, то вiн вже i берiг ┐х. Визиравши iз садочка, побачив, що двi
дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i
розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й
подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши
голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захвату║
вiд радощiв, що ще побачить Марусю i поговорить з нею.
От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а
Маруся буцiмто i слуха, та усе про сво║ гада... аж зирк?.. i пiзнала свого
Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i
сама нi з мiсця.
- Та йди-бо швидше! - крикнула на не┐ Олена. - Чого ти зопиня║шся? I
так опiзнились.
- Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, - каже Маруся, сама ж нi з
мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й
забула, що, мабуть, вiн не ┐┐ любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй
дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з сво┐м
Василем.
От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них,
зняв шапочку, поклонивсь i каже:
- Добридень, дiвчата. Боже вам помагай!
- Спасибi! Нехай i вам бог помага! - сказали йому ув один голос
дiвчата.
От ┐м i каже Василь:
- Чи не бiгла проти вас яка собака?
- Цур ┐й, пек вiд нас! - каже Олена. - Ми ┐┐ не бачили; хiба де бiга?
- Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, - казав Василь, - то
проженуть ┐┐, а вона вiдтiля забiжить, та й не зна║ш, вiдкiля ┐┐ i
стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кида║ться. Так я отсе виломив
собi коляку та йду i озираюсь.
- Ой лишенько! Я ┐┐ боюсь. Вернiмось, Марусю! - каже Олена.