"Григорий Квитка-Основьяненко. Маруся (Укр.)" - читать интересную книгу автораклубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного
гостя, нiби царя якого, дiющого добро усьому миру, i покотилось геть-геть за крутi┐ гори, щоб тiльки вiдтiля дивитися на те, що тут буде! Ось i зачервонiло на тiй дорозi, де йому треба йти, i розiслалось, мов сукно, як кармазин, красне; далi неначе срiбнi цвiтки по ньому хто посипав; а тут i увесь путь став мов золотим пiском по червоному полю посипаний... Зазолотились i верхiв'я дерева по лiсам... i ось золотий по них пiсок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало винирять з-за землi.. що? I свiт, i огонь, i краса... I вже i на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. I золотi променi вiд нього обсипали усю землю, i самi┐ небеса стали нiби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полнотi краса миру!.. Iдеть... викотилось зовсiм... озирнуло землю i... неначе повелiвало: "Хвалiте господа, що создав i мене, i вас, i кожний день посила мене давать усьому миру свiт i усякому диханню жисть..." Тут знова пташечки, неначе по чи║му наученню, защебетали, усе мов знова ожило, чоловiк знов принявся за дiло сво║... i що то: увесь мир iзрадувався!.. Ось вийшов i Василь iз садка. Вiн добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупi йти на мiсто, так вiн i не пiшов вже додому у город, а у тiм же селi, вiд города верстов з чотири, скитався усю нiч, i як стало свiтати, то вiн вже i берiг ┐х. Визиравши iз садочка, побачив, що двi дiвчини геть-геть вiдстали вiд прочого народу, тихенько iдуть собi i розговорюють; вiн зараз вгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звiстку; ото вiн i пiшов, буцiмто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, i дух йому захвату║ От iдуть дiвчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцiмто i слуха, та усе про сво║ гада... аж зирк?.. i пiзнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животi похолонуло, i дух зайнявсь, i сама нi з мiсця. - Та йди-бо швидше! - крикнула на не┐ Олена. - Чого ти зопиня║шся? I так опiзнились. - Та хто його зна, чи спiткнулась, чи що, - каже Маруся, сама ж нi з мiсця, хоч так би i летiла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, вiн не ┐┐ любить, що вiн вже посватаний на хазяйськiй дочцi... усе забула, а тiльки того й бажа, щоб бути укупцi з сво┐м Василем. От як почув Василь, що дiвчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь i каже: - Добридень, дiвчата. Боже вам помагай! - Спасибi! Нехай i вам бог помага! - сказали йому ув один голос дiвчата. От ┐м i каже Василь: - Чи не бiгла проти вас яка собака? - Цур ┐й, пек вiд нас! - каже Олена. - Ми ┐┐ не бачили; хiба де бiга? - Ось тутечки тiльки перед вами кидалась на людей, - казав Василь, - то проженуть ┐┐, а вона вiдтiля забiжить, та й не зна║ш, вiдкiля ┐┐ i стерегтись. Та така сердита, на всiх так i кида║ться. Так я отсе виломив собi коляку та йду i озираюсь. - Ой лишенько! Я ┐┐ боюсь. Вернiмось, Марусю! - каже Олена. |
|
|