"Пантелеймон Кулiш. Чорна Рада (Укр.)" - читать интересную книгу автора

тут рiч. З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо
треба чинити таке дiло по-християнськи. Нашi дiди й баби, як думали
заручати дiтей, то перше ┐хали з усею сiм'║ю на прощу до якого монастиря
да молились богу. От бог давав дiтям i здоров'я, i талан на всю жизнь. Се
дiло святе: зробiмо ж i ми по-предкiвськи.
Знала Череваниха, що сказати: так i посадила Шрама, мов горщок од жару
одставила.
- Ну, брате Михайле,- каже вiн Череваневi, - благословив тебе господь
дочкою, да не обiдив же й жiнкою.
- Га-га-га! - каже Черевань. - Еге, бгате! Моя Мелася не зневажила б
себе i за гетьманом.
- По сiй же мовi да буваймо здоровi! - каже Череваниха, пiднiсши гостям
по кубку.
- Щоб нашим ворогам було тяжко, як добре мовля║ мiй сват! - каже Шрам.
- А дiти нашi нехай отак вибрикують! - додав Черевань, бризнувши з
кубка на стелю.
- Амiнь! - каже Череваниха. На тiм i застряло сватанн║. Старi вже бiльш
i не згадували, бо i в Череваня, i в Шрама була така думка, що ще поспiють
з козами на торг. Не так думав Петро:
вiн зараз догадавсь, що Череваниха б'║ на якогось iншого зятя, да й
сама Леся ┐м горду║. I вже йому тодi здалось, що нi для чого бiльш i на
свiтi жити; а на душi така пала туга, така печаль, що й сказати не можна!
Леся, викрутившись iз того сватання, зникла з свiтлинi i не ввiйшла на
вечерю; а послi вечерi зараз порозходились на спочинок.
Старого Шрама i божого чоловiка положили в свiтлицi, а Петро, по
козацьки, лiг у садку пiд чистим небом.
Не знаю вже, яково-то йому пiсля того сватання спалось. Як же вернувся
вранцi до свiтлицi, то божого чоловiка вже не було в компанi┐: поплентавсь
дiдусь iще до схiд сонця iз Хмарища. Усi повдягались у довгi подорожнi
сукнi i ждали тiльки старого Шрама. Той, стоя перед образом, дочитував
сво┐х молитов. По стiнах i по полицях у свiтлицi не видно було бiльш нi
дорого┐ збро┐, нi срiбних кубкiв; бо в тую неспокiйну старосвiтщину,
одлучаючись, не кидай було плохо дома нiчого, а ховай по тайниках, по
пiдземних скарбницях. Старий Шрам звелiв синовi сiдлати конi; як ось i
Василь Невольник ви┐хав iз-за садка з ридваном. Погодив тодi бог козакам
надрать у сво┐х ворогiв усячини, що не один старшина, мов який дука, ┐здив
ридваном. Блищали мiдянi, позолотисти герби на ридванi в Череваня;
миготiла в очах дорога горорiзьба - леви, струсовi пiр'я, булави з
бунчуками; а тих, може, перевелось i кодло, що сими гербами величались...
Мати з дочкою сiли в ридван, а Черевань не покидав-таки козаковання -
по┐хав на прощу верхи. Шрам iз ним держав перед того по┐зду.
Петро хотiв ┐хати поруч iз верховими, да й сам не знав, як оставсь коло
ридвана, мов прив'язаний. Iде сердега мовчки i голову понурив. Далi,
надумавшись, i каже:
- Панiматко! Учора дiло пiшло було на лад, да й розв'язалось iз тво║┐
ласки. Не по правдi ви iз сво║ю Лесею робите. Я до вас iз щирим серцем, а
ви до мене з хитрощами. Лучче б уже одрiзати попросту, да й годi. Ну, що в
вас на мислi? Скажи, панiматко, щиро, чи дума║ш ти оддати за мене Лесю, чи
в тебе другий ║сть на прикметi?
- I ║сть, i нема; i нема, i ║сть,- каже, смiючись, Череваниха.