"Джеймс Крюс. Флорентiна (укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiрш свiдчить, що Флорентiна добре знає, як слiд харчуватися. На
превеликий жаль, вона не показує його своїм батькам, може, вони б тодi стали
трохи iнакшими.
У кожному разi, того дня, про який iде мова, Флорентiна попоїла не так,
як годиться, а поковтала все хапцем. За одним махом упоралася i з уроками, i
з обiдом. Потiм замкнула квартиру, на сходах зчинила гармидер, наче там був
цiлий гурт дiвчат, а тодi погукала свою товаришку Боббi.
Та Боббi розфарбовувала скриньку своїй бабусi на iменини. Тож
Флорентiна тиняється тепер вулицями великого мiста зовсiм сама.
У якiйсь вуличцi вона натрапляє на пiдвальне вiкно з запорошеними
шибками, де пальцем малює двоє поросяток. А тодi в неї на очах зiткнулися
машина й мотоциклiст.
Флорентiна страшенно злякалася, бо мотоциклiст, бiлий, мов крейда, не
зводиться на ноги, а лежить посеред вулицi й стогне.
Через цю пригоду Флорентiна довго не може заспокоїтися. Вона кидається
звiдти геть, її серденько так колотиться, що дiвчинка кладе собi надалi
переходити вулицю лише на зелене свiтло.
Та ось Флорентiна вперше бачить пам'ятник Марiї-Голубiвнi, i картини з
мотоциклiстом як i не було.
Пам'ятник стоїть помiж великими вiтринами в маленькому затишному
пасажi, i хоч обабiч кипить вуличний рух, тут так тихо, що навiть чути
дзюрчання водограю.
Флорентiна повагом тричi обходить навкруг пам'ятника, тричi читає напис
"Марiя-Голубiвна" i тричi пильно приглядається до приязного обличчя
старенької жiнки iз старомодною зачiскою.
Флорентiна сiдає скраєчку водограю на цямриння й думає: "Я стiльки
вешталась по мiсту, всюди розганяла голубiв, а хоч би тобi раз погодувала. А
їх тут i справдi тисяча, якщо не бiльше. Чи є тепер iнша така
Марiя-Голубiвна? Мабуть, немає. Дорослим завжди є що робити. А я ж
байдикую".
Флорентiна всовує до рота великого пальця, щоб краще все обмiзкувати,
ще й тричi ним вертить туди-сюди. I зараз-таки з'являється iдея: вона
доглядатиме голубiв. "Може, - гадає собi, - тодi люди назвуть мене
Флорентiною-Голубiвною, а коли я помру, поставлять менi пам'ятник з безлiччю
голубiв навкруг мене".
Тiєї митi Флорентiна надзвичайно виростає в своїх очах. Вона, не
гаючись, мчить на свою вулицю i, на жаль, цього разу також не помiчає
червоного свiтла.
На тiй вулицi, де мешкає Флорентiна, тiтонька Вiтстум держить хлiбну
крамничку. Туди й квапиться чимдуж Флорентiна.
Ледве переступає порiг, вона каже:
- Доброго дня, тiтонько Вiтстум! Чи знайдуться у вас крихти хлiба або
пирога? Нi, нi, не менi! Я хочу погодувати голубiв! їх, бiдолашних, нема
кому доглядати. Хтось же повинен це робити, а то вони пропадуть з голоду. Як
зосталось у вас щось iз пирога, то я б оце з'їла й сама, а решту вiддам
голубам, слово честi, тiтонько Вiтстум!
Дебела пекарка вже знає про безлiч Флорентiниних замiрiв. Сьогоднi
дiвчинка чимось загориться, а завтра про все забуде. Однак дає їй чималий
пакунок iз крихтами бiлого хлiба та солодкий кренделик, щоб Флорентiна сама