"Людмила Козинец. Було, к i буде... (укр.)" - читать интересную книгу автора

Так менi й треба. Нема чого було знущатися над заїжджим
репортером, розповiдати йому байки з iнститутського фольклору. Але ж
слухав як! Приємно було подивитися. А коли ми прогнали його через двi
сотнi запитань щойно придуманого "тесту" i з таємничим виглядом
передали йому "психологiчний портрет"... Сором, хлоп'яцтво,
звичайно... Але помста була страшною. Пiсля публiкацiї матерiалу
почалося... Нам писали, телефонували, нас ловили вдома i на роботi.
Нас навiть обзивали екстрасенсами. Всi вимагали чудес. I ми їх робили.
Я, наприклад, вилiкував вiд алкоголiзму сусiда, назавжди позбавив
головного болю вахтерку iнституту тьотю Ганю i вiдучив одного
знайомого двiєчника вiд звички гризти нiгтi.
А взагалi у мене є непоганий шанс заблукати, пропасти назавжди у
нетрях мiфiв, забобонiв, легенд та чуток. Дуже я охочий до цього
всього, каюсь. Надто вже полюбляю вiдпускати на волю свою пiдступну
уяву. Люблю посидiти з решетом на березi океану знань. При бажаннi з
будь-якої легенди можна виловити просяне зернятко iстини, а iнодi й
величезний кокосовий горiх. Тiльки от де брати час на це?
Я вiддав тьотi Ганi ключi й поплентався додому. Дорогою мене
зiгрiвала думка про запашну, товсту котлету, яку менi вдалося
врятувати пiд час учорашнього наскоку гостей. Гiсть нинi пiшов
дисциплiнований, приходить зi своїми харчами, особливо коли наскоком,
але й з'їдає геть усе. Та я вже вчений. I тiльки-но трапилася нагода,
запхав котлету у вазу з-пiд квiтiв.
Я перетнув тополиний парк i потрапив на розпечену привокзальну
площу. Мiй тролейбус уже чекав мене, i, щоб не змушувати його гаяти
час, я розпочав був рекордний спурт. Аж раптом чую:
- Хлопче, хлопче... зачекай хвилинку...
Хриплуватий жiночий голос - медовий, солодкий такий голосок...
У нашому популярному серед туристiв мiстi частенько доводиться
слугувати Бедекером, тому з мiркувань жалiсливостi я зупинився,
кинувши тролейбусовi прощальний погляд - вибач, мовляв. Кликала мене
циганка. Тепер хвилин з десять я буду вiдкараскуватися вiд неї. Треба
ж було менi гальмувати!..
Циганка чомусь мовчала. Була вона дуже молода. Синювато-засмагле
обличчя з великими вологими очима й плавно заокругленим носом нiчого
не додавало до середнього типу її одноплемiнниць. Заплетене у двi
короткi коси тужаве волосся прикрашала ясно-червона iз золотими
нитками хустка. Звичайна циганка, в зеленiй кофтi, у дзвонi рясної
строкатої спiдницi, в зношених туфлях. Господи, i чому вони такi
невибагливi в одязi? Циганка, здається, збентежилась пiд моїм
безцеремонним оглядом.
- Ну, що тобi, вiльна донько степiв? Сигарету? Рано тобi ще.
Монету, водички попити? Тримай. Поворожити? Я про себе все знаю i на
три метри у землю бачу. Чого мовчиш?
Вона усмiхнулась. Усмiшка примирила мене з її диким виглядом.
- Ех ти, замордована мiська дитино. Все знаєш? Навiщо живеш? Краще
застрелься.
I вона вiдвернулася. Це щось нове.
- Слухай-но, звуть тебе як? Часом не Клеопатрою? Скажи. Я дам тобi
карбованця.