"Людмила Козинец. Десантник (укр.)" - читать интересную книгу автора

Людмила Козинець

ДЕСАНТНИК
Оповiдання
______________________________________________________________________

Козинець Людмила Петрiвна (Київ)
Ризиконавти: Науково-фантастичнi оповiдання, с. 137-150
Серiя "Пригоди. Фантастика". К.: "Веселка", 1990
OCR i редакцiя Dauphin, червень 2003
______________________________________________________________________

Бридка фiзiономiя була у Великого Iнквiзитора, нiчого грiха таїти.
Втiм, Ант дивився у моторошнi жовтi очi свого мучителя майже з
нiжнiстю. Завдав вiн таки клопоту Санта Ермандадi, якщо сам Великий
ним займається. Iнша справа, що влаштовувати оцi клопоти було зовсiм
не обов'язково. Не дуже хотiлося.
Здається, iсторiя наближається до фiналу. А в результатi Великий
має просту собi вульгарну дулю. Отак воно.
Великий ще раз пильно й холодно оглянув розтерзану людину, котра
нiби й на ногах не трималася, i не сподобалася Великому зухвала
посмiшка незнайомця. Порiшити його легко, однак... людей треба
вбивати, заволодiвши їхньою таємницею. Таємниця дорожча, нiж людина,
її не можна вбити знiчев'я.
Великий вирiшив: цього дивного чужоземця належить звiльнити, нехай
iде собi на всi чотири боки. А приглянуть за ним дуже пильно.
Великий Iнквiзитор посмiхнувся злочинцю. Той безвинно втупився у
Великого й сплюнув кривавицю.
- Сину мiй, ми переконалися, що ти не мав лихих намiрiв проти
короля й бога...
"Син" посмiхнувся - Великий назвав короля першим.
- ...Але тебе обмовили, тому ти тут, де не гоже бути чесному
християниновi, де перебувають єретики й заколотники. Ти волiєш знати,
хто вверг розум твiй у безвiсть, а тiло - в полум'я страждань? Це
справедливе бажання. Дивись, он вона, ця тварюка!
I охорона кинула на слизькi плити пiдлоги клубок ганчiр'я i
злiплених загуслою кров'ю кiс. То була дiвчина, майже дитина.
Спираючись на руки, що тремтiли й ледь тримали її, вона з зусиллям
пiдвела голову. Напружилися, затремтiли жили на шиї... Твердий погляд
чорних очей був непроникним, як щiльно причиненi дверi. Спотворений
рот, з якого стирчали уламки зубiв, щось шепотiв, i то не було iм'я
боже.
Певно, болю вона вже не вiдчувала - є межа всьому.
Ант похолов - ось чого вiн увесь час пiдсвiдомо боявся. Великий
вкрадливо промовив:
- Вона донесла на тебе брехливо. Вбий її - i ти вийдеш звiдси
чистим перед богом та людьми. Розчавити гадину - добре дiло...
- Я не можу вбити жiнку, - тихо вiдповiв Ант.
- Стратить її кат, - вдоволено кивнув Великий. - Ти лише скажеш
високому суду, що вона оббрехала тебе.