"Твори в п'яти томах. Том V" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

6. КОРОВИ, ЧОРНООКА КРАСУНЯ І ПАЦЮКИ

Однієї вантажної машини вистачило на всіх і навіть на додаткову валізку Люки, яка, звісно, не могла вкластися в одну. Проте ніхто не заперечував.

А втім, це все здавалося дрібницею порівняно з проблемою перевезення самої установки: генератора, компресора і всього устаткування. Треба було не розбити дорогоцінні лампи в генераторі чи в його випростувальній частині.

— Ти тільки зрозумій, андерстенд ю, яка то складна й вередлива штука — мікрохвильовий генератор, — мурмотів Олд-Бой, розбираючи свою машину. — Ну от, я розібрав усе, гаразд. Тепер, коли приїду, складу. А якась дрібничка зміниться…

— Як зміниться? — спитав Богдан: він і тут був асистентом.

— От, наприклад, оцей стержень, — Олд-Бой вказав на мідний стержень, якого саме викрутив із шасі.

Богдан недовірливо знизав плечима.

— Щоб оця т-товста чортовина якось з-змінилася? — протягнув він голосом, сповненим сумніву. — Ну, знаєш, д-для того цей стержень т-треба, мабуть, м-молотом бити… і не раз, а довгенько.

Олд-Бой спалахнув:

— І коли ти вже, нещасний, зрозумієш такі делікатні питання, як мікрохвилі! Фуул, слово честі, фуул!

Богдан лише докірливо поглянув на нього: це слово він пам’ятав досить добре.

— Аніж л-лаятися, мій приятелю, ти краще б розтлумачив, — промовив він, хитаючи головою.

— Слухай, — полагіднішав Олд-Бой. — Можливо, ефект генератора частково залежить од того, що оцей стержень, який я тримаю в руках… ну, це я кажу, звісно, як приклад. Скажімо, цей стержень саме так, а не інакше вкритий тоненьким шаром зеленої іржі, оцього оксиду, бачиш? Ти ж уже добре знаєш, як ідуть струми високої частоти — уздовж найнепомітнішого зовнішнього шару проводу. Так?

— Т-ак, — погодився Богдан, хоч йому було зовсім незрозуміле це високонаукове пояснення.

— Це називається скін-ефект, як ти, мабуть, пам’ятаєш…

— Угу, — кивнув головою Богдан, хоч він нічого такого не пам’ятав.

— І от, можливо, для моєї частоти потрібен саме цей шар оксиду, хіба можна знати? А якщо він стане тоншим — під час перевозки, припустимо, — ефект буде інший. Бо все це — страшенно вередлива річ, якої по суті ніхто досконало не знає…

— Хотів би я знати, чого ти вимагаєш, Петре, коли й сам цього як слід не розумієш? — уїдливо запитав Сашко, що, раптово увійшовши, почув розмову.

— А, і ти тут, землерию, — роздратовано відгукнувся Олд-Бой. — Не чіпляйся, будь ласка, бо я так знервований, що можу й вилаятися.

— Прошу, прошу, ось до речі іще один слухач іде. Тільки ти поміцніше, як слід! — розсміявся Сашко, бачачи, як до кімнати зайшла Люка. Дівчина не помітила, як Олд-Бой стримав вигук незадоволення й зціпив зуби. Вона звернулася до Богдана:

— Ви не бачили, Богдане, мого кота?

— Та н-навіщо він вам, Люко? Ми ж зараз їдемо, — здивувався Богдан.

— А він поїде зі мною до радгоспу. Я за цей час так звикла до нього!..

Велика вантажна машина під’їхала до інститутського радгоспу “Перемога”.

Гостей вийшов зустрічати Данило Якович Сидоренко, директор радгоспу.

— Здрастуйте, дорогі гості! — привітався Данило Якович. — От і добре, що приїхали.

— Доброго ранку, товаришу директор, — відповів йому за всіх Сашко.

— А хто ж у вас тут головний, бригадир, чи як?

Сашко вказав на Олд-Боя, який розмовляв з вантажником.

— Отже, — привітно мовив Данило Якович, — він і є отой Петро Микитович, про якого телефонував мені Іван Петрович Антохін?

— А що ж він казав?

— Не тільки казав, а ще й листа написав, — доброзичливо повідомив директор. — Ну, щоб всіляко допомагати вам. Віддати у ваше розпорядження нашу лабораторію й влаштувати все для досліджень. От я й хочу допомогти вам як директор радгоспу, щоб усе наше зерно для посіву було опромінене вашою електрикою. Отож будьмо знайомі!

Директор щиро потиснув руки всім прибулим. Уважно глянув на кота, якого тримала Люка.

— Добрий кіт, — сказав він, — мабуть, породистий, такий одгодований. Ну що ж, і йому роботи вистачить. Пацюків у нас, знаєте, сила.

— Потруїти треба, — тоном знавця промовив Сашко.

— Кілька разів труїли, а їх все ще багато. Ну, нічого. Може, ваш кіт допоможе… якщо йому самому пацюки хвоста не відгризуть. Ні, ні, я пожартував, слово честі, — поспішив він заспокоїти Люку, яка вже незадоволено зиркнула на нього. — Ходімо до нашої лабораторії, товариші. Її, звісно, не так обладнано, як ваші, інститутські, але як на сільську, то й непогано.

Директор явно скромничав. Олд-Бой, оглянувши лабораторію радгоспу, запевнив його, що вона не гірша від міської, інститутської.

Сюди відразу ж таки перенесли ящики з деталями розібраної установки, і вся бригада негайно взялася до роботи. Вистачило її й для Андрія Антоновича. Він старанно почистив усі шафи лабораторії, попідмітав підлогу, хоч у цьому й не було потреби, бо все було прибрано до приїзду гостей. Але ще перед тим Андрій Антонович зняв свою хутряну шапку, поклав її на підвіконня, причесав гребінцем довгі сиві пасма, що оточували його лису блискучу голову, поглянув туди, де Олд-Бой розбирав ящики, і значущо промовив:

— Ну, от і починається діло. Побачимо, побачимо…

Він ще раз пригладив лисину і аж тоді вже заходився прибирати.

Побоювання Олд-Боя були даремні, бо генератор, найвідповідальнішу частину установки, склали досить легко Генератор, щойно його ввімкнули, почав працювати бездоганно. Після перших спроб Олд-Бой вирішив ознайомити з роботою генератора Данила Яковича. Він увімкнув струм: заклацав компресор, спалахнули фіолетовим світлом лампи. З дуги зірвалися вогняні фіолетові іскри, у повітрі запахло озоном.

Данило Якович уважно і шанобливо поглядав на дивну машину, стежив очима за іскрами, що пливли від дуги генератора. Потім вийняв з кишені кисет з тютюном, скрутив цигарку і спитав:

— Курити тут можна? — І, діставши позитивну відповідь, додав: — Я бачу, ця штука діє. Іван Петрович мені про неї таке розповідав, “е знаю, що й думати.

— Можемо показати, Даниле Яковичу, як генератор працює, — засміявся Сашко. — Можемо підсмажити вам добрячий сніданок чи, скажімо, пальця припекти нашим промінням… Одному професорові, знаєте, так припекли, що ой-ой!

Але це не справило враження “а Данила Яковича. Він покрутив у руці цигарку і відповів:

— Ви нічого не показуйте, мені воно ні до чого. В мене інші турботи, мені фокусів-покусів не треба. От Іван Петрович казав, та й у листі писав, що ваша машина має опромінити наше зерно для посіву. Оце вже діло. Я, правда, не знаю, що з того вийде… не дуже довіряю цій справі. Якось воно…

І він покрутив у повітрі пальцями, доповнюючи тим незакінчену думку. Олд-Бой, що досі неуважно слухав слова директора, сприймаючи їх як жарт, раптом повернувся до нього. Очі його блиснули, брови зійшлися. Це були серйозні ознаки для запального Петра.

— Так ви кажете, що не дуже довіряєте нашому опромінюванню? — почав він поки що майже спокійно. — Та ви знаєте, що берете під сумнів? Знаєте чи ні?

Олд-Бой насувався на директора. Його рука з цигаркою описувала в повітрі широкі кола. Данило Якович трохи відступив.

— Та не те, щоб зовсім, але… — почав він.

— Е, ні, пробачте! — вже гримів Олд-Бой. — На якій підставі ви так кажете? Чи ви знаєте, які наслідки дали наші дослідження з опромінюванням ультракороткими хвилями? Не мікрохвилями, і не в поєднанні з інфразвуком, а звичайними ультракороткими хвилями? Можу вас поінформувати, шановний Даниле Яковичу! Мені це неважко!

— Та почекай ти, почекай, — промурмотів Данило Якович, відступаючи далі. Але розлютованого Олд-Боя годі було спинити. Він уже розмахував руками й вигукував:

— Ми опромінювали насіння простими дециметровими хвилями тільки п’ятнадцять секунд. І знаєте, що сталося? Насіння звичайнісінької місячної редьки вже через два тижні дало плоди! А від звичайного насіння ніколи не щастило мати їх раніше, ніж за чотири тижні. Он як. Удвоє швидше. Удвоє!

— Та я ж… — спробував виправдатися Данило Якович.

— І це далеко не все. Інші досліди дали ще кращі наслідки. Насіння соняшника, опромінене протягом п’ятнадцяти секунд, зросло за шість тижнів і дало велику рослину з плодами! Ви коли-небудь чули таке?

Олд-Бой гнівно спинився. Данило Якович використав цю паузу:

— Та, звісно, не чув. Голубе мій, я ж ніколи не казав, що я проти твоїх хвиль. Я цілком за. Отак, і руками, й ногами! Опромінюй, спасибі тобі скажу. Я тільки…

— Почекайте! — суворо перепинив його Олд-Бой. — Я забув іще про один випадок з нашої практики. Скільки часу у вас тут зростає й вистигає, дає овочі гарбузове насіння? Кілька місяців?

— Так.

— А наше опромінене насіння дає гарбуз діаметром аж сорок сантиметрів за шість тижнів!

— Та й у нас такі бувають, — слабо захищався директор.

— Але — за скільки? За місяці? А тут — за шість тижнів! І я вам кажу, що це відбувається без поєднання мікрохвиль та інфразвуку! А ви не дуже довіряєте нашому опроміненню!

— Гаразд, гаразд, — остаточно здався Данило Якович. Він махнув рукою й пішов до стола, де Богдан і Люка розкладали деталі. Подивився на них, почухав потилицю й сказав, обережно озираючись на Олд-Боя: — Гарячий же він… запальний, і слова сказати не можна…

Богдан тільки усміхнувся, згадавши про ті “фуули”, які він чи не щодня діставав од бригадира. А Люка гордо відповіла:

— Але ж він має рацію. Знаєте, Даниле Яковичу, ультракороткі, а особливо мікрохвилі з інфразвуком — страшенно дивне явище. Ось, наприклад…

— Е, ні, пробачте, мені пора вже йти, — злякався директор, поспішно виходячи з лабораторії. — Ви тут будете по черзі мені лекції читати, а в мене, як-не-як, є ще інші справи. Воно, звісно, дуже цікаво, але ви, той… починайте опромінювати зерно!

Всі засміялись. Усміхнувся й Олд-Бой. Проте відразу ж знову посерйознішав. На мить він задумався, а потім рішуче вимкнув генератор і повернувся до товаришів.

— Ану, пліз, прошу сюди на невеличку нараду. Оунлі файв мініт, усього п’ять хвилин. До речі, що це тут у стіні за віконце? Наче в телевізійній студії. Богдане, ти не знаєш?

— Я п-питав у робітника, і він с-сказав мені, що колись через це віконце видавали матеріали. Б-більше нічого не знаю, — відповів Богдан.

Петро трохи замислився. Але одразу схаменувся.

— Ну, це, зрештою, не важливо. Так от, нам треба точно встановити порядок дій. План і програма, вироблені на колегії інституту, свідчать про те, що найважливіше — опромінити зерно. Цю роботу має забезпечити Сашко. Інші досліди провадитимемо в другу чергу.

— Мої кролі й інші тварини — в другу чергу? — здивовано й жалібно мовила Люка.

— І м-мої продукти — в д-другу чергу? — не менш смутно перепитав Богдан.

— Так, у другу, — безжалісно підтвердив Олд-Бой. — Такий план і програма інституту, і ми повинні підкоритися їм. Насамперед — зерно. Цього вимагають виробничі плани радгоспу, вимагають потреби посівної. Як бригадир, нагадую вам про це. Поки що все. Дискусій ніяких не буде. Сашко стає до роботи негайно. Я йду домовитися з директором про деякі деталі справи. Ти, Богдане, мабуть, підеш зі мною. А вам, Люко, я радив би ознайомитися з тутешніми умовами, в яких перебуває худоба. Отже, ходімо, бо, як я вже казав, дискусій не передбачається.

Олд-Бой та Богдан пішли мовчки, розглядаючи все навколо. Втім, чи цікавився Олд-Бой різним радгоспівським устаткуванням, було невідомо; його обличчя не виражало нічого. Зате Богдан зацікавлено оглядав будівлі, сільськогосподарський реманент і машини. Типовий житель міста, рудий Богдан майже не бував на селі, і все для нього було тепер новиною. Крім свіжого й запашного хліба, що його так любив наш харчовик, він любив ще й сметану. Отже, і тепер Богдан з особливим інтересом поглядав на великих красивих корів, що поверталися з пасовиська.

— Д-добрі корівки, добрі, — почав було Богдан. Але, поглянувши на Олд-Боя, відразу замовк. Олд-Бой зосереджено дивився у протилежний бік. Простеживши за його пильним поглядом, Богдан побачив, як повз будинок проходила невисока дівчина в червоній сукні й білій хустині. Дівчина йшла повільно. Вона несла в руках маленьке жовте пухнасте курча, лагідно погладжуючи його, немов заспокоюючи. З-під білої хустинки вибивалося пасмо чорного блискучого волосся.

— Еге, — пробурмотав Богдан, — так ось чого замислився наш шановний Петро. Розумію, розумію. — І він іронічно посміхнувся, тим більше, що Олд-Бой не дивився на нього.

Але ось дівчина повернула до них своє обличчя, і іронічна посмішка зникла з обличчя Богдана. Рот його залишився відкритим, і тільки очі розгублено кліпали. Справді, тут було на що подивитись!

Як описати дівочу вроду? Які барви потрібні для цього, яке перо й яке чорнило?

Скажемо відверто: дівчина була незрівняно гарна. Чорне кучеряве блискуче волосся. Правильної форми обличчя. Прямий тонкий ніс. Червоні, як спілі черешні, губи. І білі, сліпучо-білі зуби, які на мить блиснули, коли дівчина, вгледівши хлопців, усміхалася, наче вітаючи їх, і мигнула довгими, загнутими вгору віями. Все це тривало мить, бо дівчина зайшла за ріг будинку.

Та ні, хіба пощастило нам передати тут хоча б одну частку того, що побачили здивовані, засліплені очі Богдана на радгоспівському дворі?

Він стояв і дивився вслід незнайомці. Стояв би так невідомо скільки часу, якби його не підштовхнув Олд-Бой:

— Може, підемо вже, Богдане?

Важке зітхання було його відповіддю. Ах, навіщо Богдан побачив чорнооку дівчину? Навіщо збентежила вона його почуття, в яких досі панувала тільки кароока Люка? О Люко, Люко, напевне, зараз ви не відчуваєте цього. Ви сумлінно виконуєте розпорядження Петра Микитовича, вивчаєте місцеві умови, ви знайомитесь із станом кролятника і думаєте, мабуть, лише про кролів, яких згодом опромінюватимете, а не про Богдана.

Люка не відчувала цього, не відчував цього й Сашко, що, закачавши рукави, уже опромінював у лабораторії зерно. Так, Сашко старанно працював. Вздовж стіни вишикувалися мішки з зерном. Ці мішки розкривали на великому столі перед генератором з інфразвуковою установкою. Безнастанно зривалися з його дуги фіолетова іскри, безгучні потоки мікрохвиль з інфразвуком пронизували золоте зерно. Важке, воно виблискувало матовим світлом під загадковим промінням генератора. Недовго тривав сеанс опромінювання, всього п’ятнадцять секунд. За п’ятнадцять секунд дужі руки робітників знову зсипали в мішки опромінене зерно, яке ставало помітно теплим: здавалося, наче зерно набухало, збільшувалося в розмірі, прокидалося від сну, і лишалося тільки кинути його в пухку землю.

Скільки разів Сашко брав у руки опромінене зерно, пересипав його з долоні на долоню, і щоразу йому здавалося, що в руках немов вібрує сховане під пружною твердою оболонкою ще не видиме затаєне життя рослини. Зерно було тепле, від нього йшов гострий солодкуватий запах, хотілося негайно ж покласти його в материнські обійми землі, старанно вкрити м’якою вогкою ковдрою пухкого чорнозему, щоб швидше побачити блідо-зелені паростки пшениці.

А може, все це відчував Сашко лише тому, що він нестямно любив матір усього живого — землю і все те, що від неї йшло? Адже ж, мабуть, недаремно обрав він собі важкий і відповідальний шлях агронома.

Сашко працював натхненно. На повні груди вдихав солодкі пахощі гарячого зерна, змішані з не менш гострим запахом озону, що ним було насичене повітря лабораторії. Мішок за мішком пропливав перед ним, розсипаючись і знову наповнюючись під чудодійним промінням генератора і нечутною загадковою дією інфразвукових хвиль. Час минав непомітно. Ось змінилися робітники, ось до лабораторії зазирнув директор Данило Якович, поглянув на Сашка, на робітників, на мішки з зерном, потягнув ніздрями повітря, схвально кивнув головою:

— Оце й я розумію, іде робота… так, так, буде діло з цими хлопцями! — і зник.

Зайшли Олд-Бой і Богдан. Петро подивився на генератор, на інфразвукову установку, все перевірив, записав, що показували вимірювальні прилади, і теж подався, кивнувши головою Богданові: добре, мовляв, посувається робота! Заглянула Люка, але Сашко не звернув і на це уваги. Він вирішив працювати з зерном до самої ночі, не гаючи ані хвилинки. Так минали хвилини й години.

І вже уночі, коли Сашко відпускав другу зміну робітників, що приносили йому мішки з зерном, до лабораторії прийшов Андрій Антонович. Він був чимось явно збентежений, це помітив і Сашко, хоч і був зайнятий невпинною працею. Андрій Антонович уважно простежив за тим, як виходили стомлені робітники, і збирався, очевидно, щось сказати Сашкові. Але той не мав ні найменшого бажання розмовляти, бо закінчував опромінювати останню партію зерна, яку принесли робітники. Та й утомився він неабияк.

Андрій Антонович подивився, подивився, потім зітхнув, зняв свою хутряну шапку, потер лисину рукою — і відійшов убік. Обличчя його було сумне. Сашко зиркнув на нього.

— Що таке, Андрію Антоновичу? Щось хочете сказати? То кажіть, бо я не можу відірватись од роботи.

Андрій Антонович похитав головою:

— Отак і далі працюватимеш? А відпочивати коли?

— Немає часу, Андрію Антоновичу. Зерно не чекає, треба все опромінити. Такий план. А що ви хотіли?

— Та так, що казати, коли ти як скажений крутишся. Піду я…

— А може, скажете, Андрію Антоновичу?

— Ні, не буду. Прощавай, Сашко!

І Андрій Антонович пішов з лабораторії. Проте Сашкові не було часу роздумувати про причини, які спонукали старого цікавитися його роботою.

І тільки близько півночі Сашко відчув, як утомився. Руки були наче не його, тягуче нили плечі. А втім, не те збентежило Сашка. Він побачив, як розігрівся мідний стержень коло головної лампи генератора — той самий стержень, який свого часу розтопила Люка!

Стержень аж сяяв, розжарений до білого. Як Сашко міг не помітити цього раніше! Швидким рухом він вимкнув генератор і інфразвукову установку. Лампи згасли, спинилося ритмічне цокання компресора, зникло звичне шипіння, в лабораторії стало дивно тихо: адже Сашкові вуха вже звикли до всіх тих звуків, і тиша здавалася йому тепер дивною. Стержень поволі холонув. Ось він став зовсім темний. Сашко з полегкістю зітхнув: лихо пройшло стороною, не зачепивши його. Справді, що було б, коли б Сашко зіпсував генератор тут, у радгоспі, під час гарячої роботи?..

Сашко ще раз оглянув стурбованим поглядом генератор. Усе було ніби гаразд. Проте юнак вирішив дати генераторові трохи перепочити: так було надійніше.

“Та й сам я відпочину якихось десять хвилин”, — подумав він. Сівши зручніше біля стола, Сашко відсунув убік опромінене зерно, поклав на стіл руки й схилив на них голову. Ох, як він утомився! Голова мов налита свинцем, очі злипались, і їх важко було розплющити.

“Смішно: злипаються очі!” Це було останнє, про що подумав Сашко. Через кілька секунд він уже спав солодким і міцним сном стомленого вкрай молодого хлопця. Можна було гарантувати, що він не прокинеться навіть од добрячого штовхана.

Тим більше не чув він шарудіння швидких лап пацюків, що бігали навколо. Не чув хрумтіння зерна, що його з насолодою жерли тварини. Вони ворушили довгими вусами, їх ставало в кімнаті все більше й більше, наче перші встигли подати сигнал іншим, які лишалися до того під підлогою лабораторії.

А Сашко спав солодким сном. Пацюки бігали біля самісінького обличчя юнака, майже торкалися довгими вусами й хвостами його голови. Сашко міцно спав.

Ось два пацюки наскочили один на одного. Воїни запищали, вчепилися один в одного, почали битися. Шаруділо зерно, яке вони скидали зі столу. Нарешті, один переміг, другий стрибнув з столу й зник у норі. Перший переможно випростався й кинувся на тих, що жадібно жерли зерно.

Сашко спав. І тільки один раз він поворушився, коли пацюк, наївшися, замість бігти по мішках, стрибнув Сашкові на коліна й далі на підлогу.

Перед самим світанком закінчився пацючий бенкет. Рожеве проміння ранкового сонця, боязко зазирнувши крізь вікна лабораторії, не побачило пацюків. Вони зникли, нажершися опроміненого зерна.

А Сашко спав. Якби він знав, що накоїв!

Якби він знав!..