"Твори в п'яти томах. Том V" - читать интересную книгу автора (Владко Володимир Миколайович)

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

Ранок той нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він був такий самий сонячний, погожий і приємний, як і безліч інших. Тільки Олд-Бой з самого ранку був уже трошки стомлений: він не лягав спати майже цілу ніч: працював біля своєї нової установки, безнастанно поліпшуючи її. Та ще — про те знали Богдан і Сашко, а згодом довідалася й Люка, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора мікрохвиль і інфрасирени поважні, високошановні професори.

Невеличкий на зріст, геть сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що утворювало навколо його голови щось подібне до срібного сяйва, із сивою круглою борідкою, сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, ходяча енциклопедія з усіх питань електрики й акустики, академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він ущент розбивав під час наукових суперечок чи дискусій, навіть і ті згадували про нього з величезною повагою. А що вже казати про студентів і наукових працівників, і молодших і старших?

До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною інститутський сторож Андрій Антонович — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін. Андрій Антонович знав професора ще молодим студентом, що частенько просив Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок…

Знали вони один одного дуже давно. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути руку, не запитав:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

На що Андрій Антонович незмінно відповідав:

— Не зле, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Олд-Боя прийде академік Антохін, не знав ніхто. Але Андрій Антонович з’явився в лабораторії з шваброю й ганчіркою. Олд-Бой здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви сьогодні так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?

Той поважно відповів:

— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?

Олд-Бой тільки знизав плечима.

Андрій Антонович прибирав ретельно, прибирав до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав, — чітко й сухо. Потім двері відчинилися і пролунав голос академіка Антохіна:

— Приймайте гостей, шановні товариші!

Так, це був Іван Петрович Антохін і з ним ще четверо професорів. Академік Антохін сказав, коли вони йшли сюди:

— Приготуйтеся побачити дивні речі, колеги. Хоч Петро Микитович ще дуже молодий учений — особливо, з нашого погляду! — але він упертий. Такий наполегливий, що неодмінно своє доведе!

Отже, професори, привітавшись із Олд-Боєм і лаборантами, зацікавлено оглядали все навколо, хоч і намагалися приховувати свою зацікавленість звичною для себе ученою байдужістю. Тільки академік Антохін був такий, як завжди. Він підійшов до Андрія Антоновича й сказав йому, всміхаючись:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

Обличчя старого розпливлось у задоволеній усмішці:

— Нічого, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло!

Академік уже йшов далі:

— Ви готові, Петре Микитовичу? Можна починати? Але дивіться, ми настроєні дуже скептично… принаймні дехто з нас, — додав він наче жартома. — Отже, я вас попередив.

— Я готовий, Іване Петровичу, — дуже серйозно відповів Олд-Бой. — Сідайте, прошу. Богдане, посунь стільці!

Професори сіли. Люка та Сашко стояли осторонь. Олд-Бой залишився біля своєї установки. Богдан — трохи позаду нього, готовий виконати перше-ліпше доручення Петра. І навіть Андрій Антонович не вийшов з лабораторії, а став біля дверей.

— Дозвольте починати, Іване Петровичу? — спитав Петро.

Діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:

— Я не хочу затримувати вашу увагу, описуючи технічні деталі, покладені в основу нової установки. Дозволю собі лише нагадати вам, що в ній поєднано генератор мікрохвиль з певним діапазоном частоти електромеханічних коливань і установка інфразвуку, який ми дістаємо з допомогою оцієї сирени. — Рухами руки Олд-Бой показував ті чи інші частини, про які йшла мова. — Ідея установки така. Інфразвук через мікрофон ми перетворюємо на електромагнітні коливання низької частоти й ними модулюємо мікрохвилі, випромінювані генератором. Що це дає? Ми дістали таким чином змогу подвійно впливати на об’єкти — мікрохвилями й інфразвуком. Причому робити це не безпосередньо біля генератора, як було досі, а й на відстані, скеровуючи мікрохвилі в бажаному напрямі, фокусуючи їх…

— Кхе-кхе… гмм…

Петро озирнувся: в цьому покашлюванні було явне недовір я. Він оглянув свою незвичну аудиторію: хто це міг бути?

Академік Антохін сидів, як і раніше, цілком спокійно. Він трохи нахилив голову і уважно слухав Петра. Інші теж немовби слухали уважно. Хто ж це покашлював?

Не знайшовши відповіді на своє запитання, Петро вів далі:

— Отже, ми тепер можемо, повторюю, фокусувати, мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком і прямим променем точно скеровувати їх в потрібному напрямі…

— Кхе-кхе… гмм… — почулося в кімнаті ще виразніше.

Олд-Бой спалахнув, а проте вирішив поки що не звертати уваги на презирливе покашлювання.

— Дію установки ще не перевірено остаточно, — він вів далі, — для цього у нас було мало часу. Але комбінований вплив її випромінювання, я передбачаю, може бути дуже ефективний. Бо в ньому поєднуються дія електромагнітних хвиль дуже високої частоти, мікрохвиль, і дія інфразвукових коливань, яку ще майже не вивчила наука Отакі мої попередні зауваження. Тепер, гадаю, можна починати деякі експерименти.

В кімнаті панувала тиша. Вчені мовчали. Академік Антохін тільки-но хотів щось сказати Олд-Боєві, як раптом заговорив професор Терещенко, сухий і жовтий чоловік з витягненим кістлявим, завжди незадоволеним обличчям і випуклими короткозорими очима. Він виразно кашлянув, — і Петро одразу зрозумів, хто так скептично покашлював, коли він давав пояснення.

— Кхе-кхе… гмм… я хотів би попросити шановного… е, винахідника нової установки пояснити нам… е, яким чином ми не відчуваємо інфразвукових коливань від його… е, сирени? Адже, скільки мені відомо, ці коливання… е, повинні неприємно впливати на людей ще до того, як вони… е, потраплять до мікрофона, га?

І він замовк, переможно поглядаючи на Олд-Боя. Але той спокійно повернув рубильник, увімкнувши струм. Почулося виразне поклацування машини і більше нічого. Професор Терещенко кашлянув:

— Е… і ви кажете, що сирена вже працює?

— Так, шановний професоре. Вона працює й дає інфразвук, але він заглушений шарами звукоізоляції з пористої гуми. Інфразвук проходить тільки в мікрофон. Тому ви, як і всі присутні тут, нічого не відчуваєте, — незворушно пояснив Олд-Бой.

— І ви можете… е, модулювати той інфразвук і скеровувати його в потрібному напрямі? — ще недовірливіше спитав професор Терещенко.

— Так, професоре. У першу-ліпшу потрібну точку, — ще спокійніше сказав Олд-Бой. — І в цьому ви можете впевнитися.

— Кхе-кхе… охоче, охоче, — підвівся з місця професор Терещенко. Він підійшов до вікна й спинився під здивованими поглядами присутніх. — Е, я прошу вас зробити таке. Я, кхе-кхе… піднімаю палець біля цього вікна… е, на певній відстані од вашого генератора. — Професор Терещенко справді підняв сухий довгий палець. — А ви… е, спіймайте його вашим промінням!

На обличчі професора грала майже презирлива посмішка. Це побачили всі. Люка стиснула кулаки. Адже професор несерйозно ставиться до випробувань нової установки Олд-Боя! Підняв свій довгий палець — і це в нього називається науковою спробою!..

Тим часом Олд-Бой спокійно ввімкнув генератор. Академік Антохін навіть трохи підвівся зі свого стільця, побачивши фіолетовий колір світла ламп. Ось зірвалися перші фіолетові вогняні іскри. Ось вони попливли вздовж кімнати. Повітря сповнилося характерним запахом озону. Професор Терещенко тримав піднесеним свій кістлявий палець. На його обличчі можна було помітити лише підкреслену байдужість.

— Якого саме впливу ви бажаєте, шановний професоре? — спитав ввічливо Олд-Бой, беручись за рукоятки генератора.

— Якого хочете, е… скажімо, такого, щоб я відчув його, — відповів професор Терещенко, не ховаючи іронічної посмішки.

Погляди присутніх перебігали з генератора на палець професора: що ж буде?

Олд-Бой легко повернув рукоятки генератора. Він уважно поглянув на професора, що наче застиг з піднятим пальцем.

— Починаю! — вимовив він нарешті.

І майже відразу професор Терещенко зойкнув. Поривчасто опустив руку, потім підніс палець до очей, розглядаючи його. Олд-Бой повернув убік рефлектор генератора.

— Отже? — спитав він діловито.

Професор Терещенко мовчав. Палець його потемнів, замість жовтого він став коричневий, ніби його чимсь обпалило.

Академік Антохін порушив мовчанку.

— Думаю, що ми перейдемо до серйозніших експериментів, — звернувся він до Петра Микитовича. Той з готовністю відгукнувся:

— Я тільки виконав бажання шановного професора і показав ефективність впливу нашого генератора на відстані.

Тим часом професор Терещенко зав’язав палець носовичком і сидів нерухомо, немов безневинно скривджений.

— Якщо дозволите, Іване Петровичу, — вів далі Петро, — я покажу цілком своєрідний вплив генератора на відстані метрів двадцять-тридцять. Звісно, на такій відстані промінь уже нікого не обпалюватиме. Ми просто… просто спинимо рух на тому боці вулиці!

Богдан непомітно глянув на професорів: на їхніх обличчях застигло неприховане здивування. Навіть академік Антохін ширше розплющив очі.

— Це нескладно, — вів своє Олд-Бой. — Проміння створить на тому боці вулиці потужне електричне поле: мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком — щоправда, зараз інфразвуку ми подамо небагато. Це поле, дуже обмежене в дії, відштовхуватиме кожного, хто намагатиметься пройти крізь нього. Зовсім просто, — вів далі Петро, наче й справді тут не було нічого дивного, — це триватиме тільки хвилинку. Прошу вас, шановні товариші, До вікон!

— А це не зашкодить тим, хто спробує пройти крізь ваше електромагнітне поле? — спитав академік Антохін, глянувши на перев’язаний хустинкою палець професора Терещенка.

— Запевняю вас, ні в якому разі, — відповів Олд-Бой. — Я вже двічі робив таке.

Академік Антохін підвівся. Він не приховував своєї зацікавленості. Пригладивши за давньою звичкою сиве волосся на правій скроні, академік підійшов до вікна. За ним слідом пішли інші спостерігачі. Навіть Андрій Антонович лишив свій спостережний пост біля дверей і теж попрямував за професорами.

Тротуаром по той бік вулиці йшли люди. Вони проходили повз будинки, поглядали на вітрини магазинів, дехто поспішав, дехто йшов, розглядаючи зустрічних. Це була звичайна картина звичайного вуличного руху.

— Увага, увага! — мовив Олд-Бой, скеровуючи рефлектор генератора крізь вікно на той бік вулиці.

Проте навряд чи варто було закликати глядачів до уваги, бо й без того ніхто не відривав погляду від вулиці.

Навпроти вікна на тому боці висіла велика афіша міського театру. Вона напіввідклеїлась, її кінці вільно гойдалися під подувами вітру. Саме в цю точку скерував промінь Олд-Бой.

До афіші підходив високий кремезний чоловік з портфелем. Ось він невимушено підняв руку, пригладив підстрижені вусики, побачивши за кілька кроків од себе громадянку з маленьким собачкою на повідку. Відстань між чоловіком з портфелем і громадянкою зменшувалася.

— Увага! — сказав ще раз Олд-Бой.

І раптом чоловік з портфелем спинився, наче його хтось несподівано штовхнув у груди. Він навіть одсахнувся і здивовано роззирнувся. Чоловік нічого не розумів.

Не менш раптово спинилася й жінка. Її собачка біг уперед, натягуючи повідок. Але громадянка немов сперлася грудьми на якусь невидиму перешкоду. Обличчя їй почервоніло. Жінка перелякано смикала за повідок і махала вільною рукою:

— Джіммі, назад! Джіммі, зажди!

Чоловік з портфелем спробував підійти до громадянки, заспокоїти її, допомогти спинити собачку. Він навіть підвів ногу, але його знову щось відштовхнуло.

Нічого не розуміючи, він безпорадно поводив очима, враз утративши самовпевненість, — дивився на громадянку, що так само тупцювала на місці. Коло них спинилося ще кілька чоловік, здивованих неймовірною подією. Вже чути було вигуки:

— Та що це таке, сниться, чи що?

— А ви спробуйте, може, пройдете…

— Чудеса, та й годі!

З середини вулиці до них підходив міліціонер. Упевнено, як господар, якому повинні підкорятися всі.

Академік Антохін зітхнув:

— Неймовірно! Це електромагнітне поле нечуваної потужності! Важко навіть уявити собі!

— Думаю, Іване Петровичу, що тут має значення й інфразвук, який несуть з собою мікрохвилі, — зауважив Олд-Бой, старанно скеровуючи рефлектор. — Але як саме це відбувається — невідомо…

— То він же модульований, ваш інфразвук! Щоб він впливав, його треба випрямити, тільки тоді він набере акустичних якостей, — не вгавав академік Антохін. — Інакше це все одно електромагнітні коливання… А втім…

Він замислився, наче згадав щось дуже важливе. Інші професори мовчали, зосереджено дивлячись у вікна.

Міліціонер спокійно підходив до невеличкого натовпу, звідки долинали здивовані вигуки.

— Що сталося, громадяни? — спитав він ввічливим голосом.

— Ось зараз додасть “розійдіться!”, — стиха мовила Люка, ховаючи посмішку.

— Що сталося, громадяни? — повторив міліціонер. — Прошу, розійдіться, не заважайте рухові!

Богдан засміявся, почувши, як здійснилося передбачення Люки, та одразу ж злякано замовк. На нього сердито озирнувся професор Терещенко.

— Тихше, прошу, — прошепотів він. — Ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці чоловік з портфелем докладно пояснював міліціонерові, що саме трапилось і чому він не може виконати розпорядження господаря вулиці й “розійтися”. Жінка тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собачку.

Міліціонер скептично подивився на всіх: він аж ніяк не вірив у чудеса. Нарешті, він вказав на собачку:

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — мовив він іронічно. — А як же цей собачка пройшов аж до вас, громадянине?

Чоловік з портфелем зніяковів: справді, собачка пройшов, а людина чомусь не може!

— Не знаю, товаришу міліціонер. Бачу, що собачка й справді пройшов. А от спробуйте ви, — запропонував він.

Саме тієї миті пролунав зойк. То академік Антохін, забувши про обережність, забувши про невидимі промені мікрохвиль, що линули повз його голову, посунувся, вкрай зацікавлений, далі. І відразу ж мікрохвилі, що їх вилучав генератор, дали себе взнаки. Пасмо сивого волосся на правій скроні академіка Антохіна враз потемніло. Вухо почервоніло, і академік відскочив назад, тримаючись рукою за обпечене обличчя.

Олд-Бой швидко повернув рефлектор убік.

— Іване Петровичу, пробачте, — зніяковів він.

— Ви не винні, Петре Микитовичу, — мужньо визнав академік Антохін, розтираючи червоне вухо. — То я сам, через власну необережність!

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед, недбало помахуючи паличкою. На нього дивились і чоловік з портфелем, і громадянка з собачкою, і весь натовп. Бо міліціонер незворушно пройшов од одного до другого і так само вільно вернувся. Після чого сказав досить неуважливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилося. Проходьте, проходьте!

Він пішов на середину вулиці. Чоловік з портфелем, непевно ступаючи, посунув повз афішу. Громадянка з собачкою йшла йому назустріч, безпорадно оглядаючись. Помалу розійшлися й інші свідки дивної події, всі, крім тих, хто спостерігав з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на дивну подію. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Чудовий експеримент, чудовий! Він багато що пояснює!

Професори стримано перемовлялись. І навіть Андрій Антонович, що відійшов знову до дверей і стояв там з шваброю в руках, був украй здивований. Такого він не бачив ще за все своє життя…

Сашко нахилився до Богдана й тихо опитав:

— Слухай, я ось чого не розумію.

— Н-ну?

— Та ти не нукай, а послухай. Чому маленький собачка на повідку зміг пробігти опромінену зону — і проміння його не спинило? От дивно, наче на ньому був панцир…

Богдан знизав плечима:

— А дідько його знає! Тут, р-розумієш, с-суцільні загадки… з цією установкою…

Він не закінчив фрази, бо хтось дружньо торкнувся його плеча. Богдан рвучко обернувся й мало не зачепив руками академіка Антохіна. Іван Петрович усміхався. Він добродушно промовив:

— Навіщо шукати для з’ясування простих речей складних причин? Собака вільно пройшов тому, що він дуже маленький: проміння не сягало його, от і все.

І він одійшов, лишивши зніяковілих приятелів. Їм добре було видно його підпечене вухо й потемніле пасмо волосся. Богдан провів академіка співчутливим поглядом і одразу помітив Андрія Антоновича, який уже стояв біля нього і пошепки запитував:

— Товаришу Богдане, як це вийшло, що ви тим генератором пофарбували волосся Івана Петровича?

Богдан розвів руками:

— А що я м-можу сказати? Спитайте в Петра, Андрію Антоновичу, я не знаю.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Можливо, він запитав би й самого Олд-Боя, та почув, як заговорив академік Антохін. Він спинився біля генератора, якого Олд-Бой уже вимкнув, лагідно погладив велику лампу й мовив:

— Я не вважаю за потрібне провадити, Петре Микитовичу, будь-які випадкові експерименти. Те, що ви показали, переконало мене: поєднання мікрохвиль з інфразвуком справді відкриває цілком нові для науки можливості. До певної міри воно навіть революціонізує наші звичні уявлення!

Почувся шум. То присутні реагували на слова академіка Антохіна.

— Так, я не помиляюся, — голосніше повторив Іван Петрович. — І не слід нам займатися якимись забавками, Петре Микитовичу! Ми не діти, нам нема чого гратися, спиняючи пішоходів або обпалюючи пальця шановному професорові Терещенку чи навіть… навіть моє власне вухо, — усміхнувся академік.

Олд-Бой хотів був нагадати академікові Антохіну, що професор Терещенко сам вимагав опромінити його палець. А з вухом академіка… хто ж винен, що вія сам підсунувся під проміння? Та Іван Петрович вів далі:

— Я хочу нагадати вам, що й мікрохвилі — мало вивчене явище, а про інфразвук ми взагалі ще майже нічого не знаємо. Наука досі встигла підняти лише краєчок завіси, яка покриває всі ці явища. А тут ми зустрічаємося з оригінальним поєднанням і мікрохвиль, і інфразвуку. Хто знає, можливо, на нас чекають зовсім не чувані наслідки! Тому я — за продовження експериментів, але на науковій, і до того ж практичній основі, Петре Микитовичу. Ось що я хочу сказати…

Академік Антохін зручніше сперся на генератор. Сашко прошепотів Богданові:

— Ну, тримайся, академік хоче поговорити!

— М-мовчи! — так само пошепки відгукнувся Богдан. — Адже в-він чує не гірше від мікрофона!

Справді, Іван Петрович глянув на Сашка та Богдана. Але не сказав нічого, пригладив долонею сиві пасма й вів далі:

— Я хочу сказати вам ось що, мої дорогі молоді друзі, і насамперед вам, Петре Микитовичу, як конструкторові нової установки й майбутньому керівникові досліджень з нею…

Сашко непомітно підштовхнув Богдана: “майбутньому керівникові” — це вже означало, що академік Антохін, від якого залежало все в інституті, благословляє подальшу працю з новим генератором. І скоса поглянув на Люку: як вона ставиться до цих знаменних слів академіка? Але дівчина дивилася не на Івана Петровича, погляд її вродливих карих очей був скерований на Олд-Боя, що трохи зашарівся. І стільки в тому погляді було ніжності, якщо не сказати закоханості, що Сашко одразу відвернувся, ховаючи власну гіркоту.

— Дерзайте, мої друзі, — вів далі Іван Петрович. — Шукайте шляхів до пізнання істини в цьому новому явищі, яким є взаємний вплив мікрохвиль і інфразвуку! Найцікавішим, на мою думку, має бути біологічний вплив цього явища на живі істоти…

Академік Антохін потер обпалене вухо, глянув на професора Терещенка і помітив, як той розтирає палець. Академік посміхнувся:

— Дехто з присутніх — у тому числі і я особисто! — вже мав змогу пересвідчитися на власному досвіді, як ефективно діє новий генератор на організм. Моє, скажімо, вухо, так само, як і палець мого колеги, професора Терещенка, — наочні докази такого впливу, хоч і не на дуже далекій відстані. Проте — і це найважливіше! — ми не знаємо як слід механіки цього впливу. Може, це теплове явище? Може, тут долучаються інші причини, акустичного порядку? Я зокрема дотримуюся останньої думки. Спочатку я задумався: адже інфразвук внаслідок модуляції ним мікрохвиль перетворюється на електромагнітні коливання, отож акустика, мовляв, тут не могла б мати місце, доки мікрохвилі не були б випрямлені, доки інфразвук не був би відокремлений од них — з допомогою якогось репродуктора, чи що.

Професор Терещенко схвально кивнув головою: цілком влучне зауваження!

— Але я згадав, — вів своє академік Антохін, — що таким детектором, який випрямляє мікрохвилі, може бути в певній мірі сам живий організм! Ми ж нотували в працях нашого інституту випадки, коли людина чула радіоколивання без будь-якого попереднього випрямлення їх детектором! Виявилося, що зуби такої людини — а може, і щелепи! — були для неї детектором, випрямляли модульовані радіохвилі й перетворювали їх на звукові коливання. І людина чула їх без приймача! Чому не може бути такого з вашими мікрохвилями, Петре Микитовичу? О, ми ще надто мало знаємо в цій складній і невивченій галузі! І ваше завдання, мої друзі, допомогти нам, ученим, зробити теоретичні узагальнення внаслідок ваших експериментів з новою установкою.

Іван Петрович знову ласкаво погладив, наче приголубив, велику лампу генератора Олд-Боя.

— Щоб не затримувати вашої уваги, товариші, перейду відразу ж до висновків. Я вважаю, що треба організувати широкі дослідження над живими організмами, які ми піддаватимемо впливу мікрохвилями, поєднаними з інфразвуком. Звісно, це аж ніяк не виключає можливості інших дослідів, проте на перше місце ми поставимо опромінення живих істот і зерна. Для цього я від імені інституту запрошую всю бригаду наших молодих наукових працівників на чолі з шановним Петром Микитовичем…

Академік Антохін зробив невеличку, але значну паузу, оглядаючи присутніх.

— Так, я запрошую всіх переїхати разом з цим чудовим генератором і установкою до нашого інститутського — радгоспу “Перемога”. Там уже є непогана лабораторія, там до їхніх послуг будуть кролі, худоба, птахи, велика кількість зерна. До речі, ми вже вирішили наступного року в нашому радгоспі посіяти виключно опромінене зерно. Програму й план дослідницької роботи бригади ми негайно виробимо на колегії інституту. Як ви гадаєте, товариші члени комісії?

Це запитання було цілком зайве: професори, звісно, не заперечували.

— А ви, молоді мої друзі? — звернувся Іван Петрович до Олд-Боя і його товаришів.

Петро подивився на своїх друзів. Люка була згодна, Богдан аж сяяв од радості. Навіть скептичний Сашко усміхався: такий простір для дослідів!

Шановний Іване Петровичу, ваша пропозиція… — почав Олд-Бой, але відразу ж облишив урочистий тон. — Та звісно, ми тільки радіємо з вашої похвали, радіємо з такої чудової думки! Хоч завтра їдемо! Правда ж, Хлопці?

— Їдемо! — одностайно відгукнулися всі.

— Дуже, дуже радий, — щиро відповів академік Антохін. — І вважаю, що погодженості досягнуто. А тепер я піду, з вашого дозволу, Петре Микитовичу, і все-таки змажу вухо вазеліном. Раджу і колезі Терещенку змазати палець, — уклонився він професорові.

А коли академік Антохін уже виходив з лабораторії, до нього, всупереч усім інститутським традиціям, несподівано підійшов Андрій Антонович. Несміливо спинився, цупко тримаючи свою незмінну швабру. Академік поглянув на сторожа.

— Що таке, Андрію Антоновичу? — спитав він здивовано. — Що трапилось?

Андрій Антонович благально подивився в очі академікові.

— У мене, Іване Петровичу, прохання до вас… велике прохання.

— Прошу, прошу, Андрію Антоновичу.

— От, хлопці поїдуть до радгоспу, працювати…

— Ну?

— Так от, і я з ними хотів би поїхати… у відпустку чи як там, все одно…

Академік здивовано поглянув на сторожа.

— Навіщо, Андрію Антоновичу? Чи не краще вам кудись у будинок відпочинку? Ви ж людина… гм, похилого віку. Ну, от ми можемо вас, наприклад, кудись на курорт послати. Скажімо, в Крим, га?

Андрій Антонович рішуче похитав головою:

— Ні, Іване Петровичу! Не хочу ні в який будинок відпочинку, хоч би і в якийсь палац. Таке в мене прохання до вас, таке прохання… дозвольте з хлопцями, разом з ними. Справа там у мене є… досить важлива…

— Яка саме, Андрію Антоновичу? — ще більше здивувався Іван Петрович.

Але старий сторож уже замовк. Така довга розмова була для нього незвичною й важкою. Академік поглянув на нього ще раз і махнув рукою:

— Гаразд, їдете до радгоспу разом з бригадою, Андрію Антоновичу!