"Михайло Коцюбинський. Оповiдання та казки" - читать интересную книгу автора

- Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
- Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк
дядька.
Але ┐┐ Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на ши┐, як дама, i з голим
задом, дряпнув ┐┐ лапою по руцi, домагаючись ┐сти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний,
як ┐┐ сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась
кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дi║ться навкруги, що не зна║ш, чим i
скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли
з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона ма║тку, та й сам утiк...
Страх що дi║ться всюди, а тут ще ви, татку, з сво┐м лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? -
Вiн лоскотав ┐й морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його
палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я сво┐х думок не маю потреби
та┐ти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають
право на землю. Не ми обробля║мо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се
оддавна...
- Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна
з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi.
Треба ж i другим. Не бiйсь, все┐ землi не одберуть, лишать трохи i нам...
так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий
бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша
возити у мiсто... Ха-ха!..
- Вiн ще жарту║!
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що
сидiли за столом, але спiвчував ┐й тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i,
одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi сво┐х офiцерських штанiв. Жан
спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну,
наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав ┐й скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiду║ се мужикам. Вони
настро║нi так, що щохвилини чогось чека║ш...
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш ┐сти - працюй, мо║
серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом
накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута
Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизу║ морду та крутить