"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вiн завагався, але узяв.
Тепер вони вже сидiли рядочком, забувши про вереск бiйки й сердитий шум
рiчки, а вона оповiдала йому, що зветься Марiчка, що пасе вже дроб'║та
(вiвцi), що якась Марцинова - слiпа на одно око - покрала у них муку... i
таке iнше, обом цiкаве, близьке i зрозумiле, а погляд ┐┐ чорних матових
очей м'яко поринав у Iваново серце...
I втрет║ затрембiтала трембiта про смерть в самотнiй хатi на високiй
кичерi: другого дня по бiйцi помер старий Палiйчук.
Тяжкi часи настали в родинi Iвана по смертi казди. Загнiздилось
безладдя, спливали гаразди, продавались царинки одна по однiй, i маржина
десь танула так, як по горах весною снiги.
Але в Iвановiй пам'ятi татова смерть не так довго жила, як знайомiсть з
дiвчам, що, скривджене ним безневинно, повним довiр'я рухом подало йому
половину цукерка. В його давнiй i безпричинний смуток влилась нова
течiйка. Вона несвiдомо тягла його в гори, носила по сусiднiх кичерах,
лiсах i долинах, де б вiн мiг стрiти Марiчку. I вiн стрiвся нарештi з нею:
пасла ягнята.
Марiчка його прийняла, як би давно сподiвалась: вiн буде з нею пасти
овечки. А й справдi! Нехай жовтаня та голубаня для себе б'ють в колокiльцi
та вирiкують в лiсi, а вiн йме пасти ┐┐ ягнята.
I як вони пасли!
Бiлi ярки, забившись у холодок пiд смереку, дивились дурними очима, як
качались по мхах дво║ дiтей, дзвонячи в тишi молодим смiхом. Втомившись,
вони забирались на бiле камiння i лячно зазирали звiдти у прiрву, з яко┐
стрiмко пiдiймався у небо чорний привид гори i дихав синню, що не хтiла
тануть на сонцi. В щiлинi помiж горами летiв в долину потiк i тряс по
камiннях сивою бородою. Так було тепло, самотньо i лячно у вiковiчнiй
тишi, яку берiг лiс, що дiти чули власне дихання. Але вухо уперто ловило i
побiльшало до найбiльших розмiрiв усякий згук, що мусив жить в лiсi, i ┐м
часом здавалось, що вони чують чийсь хiд потайний, глухе гупання барди,
хекання втомлених грудей.
- Чу║ш, Iва? - шепотiла Марiчка.
- Чому б не мав чути? А чую.
Вони обо║ знали, що то бродить по лiсi невидима сокира, гупа об дерева
i хека з втомлених грудей.
Ляк проганяв ┐х звiдти в долину, де потiк плив спокiйнiше. Вони робили
собi курбало у потоцi, глибоке мiсце, i, роздягшись, бовтались в нiм, як
дво║ лiсних звiрят, що не знають, що таке сором. Сонце спочивало на ┐х
яснiм волоссi i било в очi, а льодова вода потоку щипала тiло.
Марiчка перша змерзала i пускалася бiгти.
- Стiй,гукав на не┐ Iван,- звiдки ти?
- З Я-вор-рова,- цокотiла зубами синя Марiчка.
- А чия ти?
- Ковальова.
- Бувай здорова, ковальова! - щипав ┐┐ Iван i пускавсь доганяти, аж
поки потомленi, але загрiтi, не падали на траву.
В тихiм плесi потiчка, над яким горiв царiвник сонячним свiтом та синiв
лабуштан низкою черевичкiв, жалiбно кумкали жаби.
Iван нахилявся понад потоком i питав жабу:
- Кума-кума, шо-с варила?