"Михайло Коцюбинський. Tiнi забутих предкiв (Укр.)" - читать интересную книгу автора

невловимо вилась круг його вуха, що навiть справляла муку! Застиглий i
нерухомий, витягнув шию i з радiсним напруженням ловив дивну мелодiю
пiснi. Так люди не грали, вiн принаймнi нiколи не чув. Але хто грав?
Навкруги була пустка, самотнiй лiс i не видно було живо┐ душi. Iван
озирнувся назад, на скелi, - i скаменiв. На каменi, верхи, сидiв "той",
щезник, скривив гостру борiдку, нагнув рiжки i, заплющивши очi, дув у
флояру. "Нема мо┐х кiз... Нема мо┐х кiз..." - розливалась жалем флояра. Та
ось рiжки пiднялись вгору, щоки надулись i розплющились очi. "к мо┐
кози... к мо┐ кози..." - заскакали радiсно згуки, i Iван з жахом побачив,
як, виткнувшись з-за галузок, затрясли головами бородатi цапи.
Вiн хтiв тiкати - й не мiг. Сидiв прикутий на мiсцi i нiмо кричав од
холодного жаху, а коли врештi видобув голос, щезник звинувся i пропав
раптом у скелi, а цапи обернулись в корiння дерев, повалених вiтром.
Iван гнав тепер вниз, без тями, наослiп, рвав зрадливi обiйми ожин,
ламав сухi гiллячки, котився по слизьких мхах i з жахом чув, що за ним
щось женеться. Нарештi впав. Скiльки лежав, не пам'ята║.
Прийшовши до себе i вздрiвши знайомi мiсця, вiн заспоко┐вся трохи.
Здивований, наслухав якийсь час. Пiсня, здавалось, бринiла вже в ньому.
Вiн вийняв денцiвку. Зразу йому не йшло, мелодiя не давалась. Починав
грати спочатку, напружував пам'ять, ловив якiсь згуки, i коли врештi
знайшов, що вiддавна шукав, що не давало йому спокою, i лiсом поплила
чудна, не вiдома ще пiсня, радiсть вступила у його серце, залляла сонцем
гори, лiс i траву, заклекотiла в потоках, пiдняла ноги в Iвана, i вiн,
пожбурнувши денцiвку в траву та взявшись у боки, закрутився в танцi.
Перебирав ногами, ставав легко на пальцi, бив босими п'ятами в землю,
щiбав голубцi, крутився i присiдав. "к мо┐ кози... к мо┐ кози..." - щось
спiвало у ньому. На сонячнiй плямi полянки, що закралась в похмуре царство
смерек, скакав бiленький хлопчик, немов метелик пурхав зi стебла на
стеблину, а обидвi корови - жовтаня i голубаня, просунувши голови межи
галузки, привiтно дивились на нього, жуючи жуйку, та зрiдка дзвонили йому
до танцю.
Так знайшов вiн у лiсi те, чого шукав.
Вдома, в родинi, Iван часто був свiдком неспокою i горя. За його
пам'ятi вже двiчi коло ┐х хати трембiтала трембiта(10), оповiщаючи горам i
долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лiсi, а
вдруге, коли браччiк Василь, файний веселий лекiнь, загинув у бiйцi з
ворожим родом, посiчений топiрцями. Се була стара ворожнеча мiж ┐хнiм
родом i родом Гутенюкiв. Хоч всi в родинi кипiли злiстю й завзяттям на той
диявольський рiд, але нiхто не мiг докладно розказати Iвановi, звiдки
пiшла ворожнеча. Вiн теж горiв бажанням помститись i хапавсь за татову
бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бiй.
То байка, що Iван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята. пхня
родина була невелика: старинi дво║ та п'ятеро дiтей. Решта п'ятнадцять
спочило на цвинтарi бiля церковцi.
Всi вони були богомiльнi, любили ходити до церкви, i особливо на храм.
Там можна побачитись було з далеким родом, що осiвся по околишнiх селах,
та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту
кров, що не раз чюрила з Палiйчукiв.
Витягалось найкраще лудiння (одежа), новi крашеницi, писанi кептарi,
череси i табiвки, багато набиванi цвяхом, дротянi запаски, черленi хустки