"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту -
┐й зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають,
що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське
поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн кра║ незмiрянi ниви,
одверта скибу, дiлить людей. Оце тво║, а це мо║... Щоб порiвну всiм.
Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за
нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра,
непам'ятлива, тепер у не┐ нема║ серця проти Андрiя. Сама земля смi║ться до
не┐, пода║ голос. Он! як гра║ проти сонця рудою стернею.
Бiля зборнi зiбрався весь мир.
Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували
чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались
хмари ворон.
Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в
пустку:
- Де люди? Горить що? Га!
Нiхто не обiзвався до не┐. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих
хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого
листу.
Помалу народ вертався з зборнi.
Дво║ iдуть.
- Чув? Свобода, воля, а яка воля?
- Хiба я не знаю? Бити панiв.
- Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв.
Котрий, значить, живе з людсько┐ працi.
Баби:
- Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.
- А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси...
- Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш...
- Звiсно. Не даваймо нiкому свого.
Парубки раптом сповнили вулицю спiвом.
Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь
голос гукали:
- Земля i воля!
Коли поховались, нехай хоч чують. Це ┐м, як перець собацi...
Гущу та Прокопа мало не розривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть
землю? А куплену землю - чи заберуть?
Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний,
як завжди.
Маланка ловила його за поли.
- Прокопе, слухай мене... се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте
сказати. Чу║ш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця
родить... Гляди, щоб не забув... Чу║ш, Прокопе, га?
Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним
бажанням.

* * *

Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там
спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали