"Михайло Коцюбинський. Фата моргана (Укр.)" - читать интересную книгу автора Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту -
┐й зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн кра║ незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце тво║, а це мо║... Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у не┐ нема║ серця проти Андрiя. Сама земля смi║ться до не┐, пода║ голос. Он! як гра║ проти сонця рудою стернею. Бiля зборнi зiбрався весь мир. Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон. Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку: - Де люди? Горить що? Га! Нiхто не обiзвався до не┐. Тiльки вiтер стукав дверима по покинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу. Помалу народ вертався з зборнi. Дво║ iдуть. - Чув? Свобода, воля, а яка воля? - Хiба я не знаю? Бити панiв. - Я розiбрав одразу. Дадено волю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людсько┐ працi. - Як будуть розбирати економiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову. - А менi коли б пару гусей на розплiд. Такi хорошi гуси... - Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш... - Звiсно. Не даваймо нiкому свого. Парубки раптом сповнили вулицю спiвом. Пiд хатами багатих вони спинялись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали: - Земля i воля! Коли поховались, нехай хоч чують. Це ┐м, як перець собацi... Гущу та Прокопа мало не розривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть? Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спокiйний, як завжди. Маланка ловила його за поли. - Прокопе, слухай мене... се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чу║ш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить... Гляди, щоб не забув... Чу║ш, Прокопе, га? Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним непереможним бажанням. * * * Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощенту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали |
|
|