"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

верхню одежу i пiдмостила йому пiд голову. Про те, щоб пускатись у дорогу
в таку пiтьму в невiдомiй сторонi, не було й гадки.
Треба було дочекатися свiту.
Остап лежав на очеретi й почувавсь ослабленим. У грудях у нього
хрипiло, i було боляче дихати. Не то сон, не то забуття склепляло повiки.
- Ти тут, Соломi║? - питав вiн i дрiмав далi.
- Тут, тут... осьде...
Серце нило в Соломi┐ од жалю й тривоги, ┐й легше було б, коли б куля
потрапила в не┐.
Та ще коли б вона хоч могла бачити його рану, його обличчя - ┐й,
зда║ться, не так би важко було. А то ся пiтьма, сей чорний, клятий морок.
Вiн оточав ┐┐ з усiх сторiн, слався перед очима, висiв над головою,
заповзав пiд шкуру, виповняв ┐┐ всю та гнiтив серце... Надаремне витрiщала
вона очi - вона не могла навiть одрiзнити пальцiв на власнiй руцi. Вiн
жив, той морок, рушався, дихав, шептав щось тисячними устами,
безперестанно, уперто, з посвистом, як стара баба. Соломiя сидiла
перестрашена та прислухувалася, про що шепче морок.
- Шу... шу... шу...- починав вiн iздалека,- шу... шу... шу...-
одзивалось тут коло не┐,- шу... шу... шу...- шепотiло все разом - а пощо
було клясти... шушу... а тепер умре... побачиш - умре... шу... шу... шу...
Соломi┐ ставало моторошно. "Брешеш, брешеш...- хотiла вона кинути в
лице злому мороковi,- вiн мiй... вiн буде жити... його не дуже поранено...
адже вiн скiльки пробiг..."
Але морок уперто шумiв свое: "Вiн умре... шу... шу..."
I немов в одповiдь йому важко дихав Остап, тихо постогнуючи крiзь сон.
Соломiя затулила вуха й заплющила очi. Ся пiтьма, бiльш знайома, бiльш
свiйська, не так мучила ┐┐. Зате вона почула вогкий холод, що проймав ┐┐
наскрiзь. Та вона не хотiла виймати з-пiд голови в Остапа сво║┐ одежини i
тiльки скорчилась, щоб хоч трохи зогрiтись, Вона не чула вже зловiщого
шептання мороку i оддалась надiям на краще. Вiн виго┐ться, вiн житиме...
вона не дасть йому загинути... От коли б лиш свiтало уже... коли б
свiтало...
Утома взяла сво║: Соломiя навсидячки задрiмала.
Коли вона прокинулась, сiре свiтло падало з хмарного неба. Туман iще
плутався у комишах i поволi здiймався догори. Плавнi немов курились.
Остап лежав тут же з розплющеними очима; його молоде обличчя немов
прив'яло, на уста впала смага.
- Ну, як тобi? - припала до нього Соломiя.
- Та нiчого... тiльки дихати важко... згага мене палить... води...
Треба було щось радити.
- Ти можеш йти?
- Не знаю... зведи мене...
За помiччю Соломi┐ною Остап звiвся. Вiн затискав зуби та крiпився, щоб
не стогнати,- так його болiло з кожним рухом десь пiд лопаткою. Соломiя
пiдтримувала його, i так вони звiльна йшли помiж високими стiнами жовтого
комишу.
Недовго ┐м довелось шукати води. Незабаром заблищало крiзь комиш
спокiйне дзеркало озерця. ^ Соломiя напо┐ла Остапа, оглянула i обмила його
рану. Вона приклала до рани мокру холодну ганчiрку - i Остаповi стало
легше.