"Михайло Коцюбинський. Дорогою цiною (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i виростали в другому. Вони тихо жеврiли, як купа iскристого золота, або
вибухали червоним снопом полум'я. Вiдтак знесилювались, в'яли i гнулись од
вiтру, i знову росли, знов палали. Коли одна з них падала, друга
пiдхоплювала ┐┐, здiймалась догори i бистро ламала лiнiю блискучих
визубнiв. Од них займалась на небi хмара i палала вкупi з далеким небом.
То горiли плавнi.
З жахом вдивлялись Остап iз Соломi║ю у сю картину.
- Нi, не до нас йде, а вбiк, за вiтром,- iз легким серцем зiтхнула
врештi Соломiя.
Здавалося, розбурхане море вогню кипiло, ревло, бризкало вогняною
пiною, раз червоною, як грань, раз бiлою, як свiтло блискавки, i йшло
сердитими хвилями на чорнi безбороннi плавнi, що прича┐лись i тремтiли у
вiчнiй пiтьмi.
Однак нiколи було любуватися. Оглядаючись i прислухаючись, вони зiйшли
на берег. Не було нiкого. Од далекого свiтла внизу здавалось iще темнiше.
З плавнiв уставав туман.
Вони знайшли, що ┐м було потрiбне, i з великою обережнiстю, пам'ятаючи,
що кожну хвилину може виткнутись iз-за виступу козак, потягли на гору
оберемки вербового гiлля.
З опiвночi плiт лежав готовий, аж просивсь на воду.
Вiн був важкий, кострубатий, i його треба було нести так, щоб не ослаб
мотуз.
Остап i Соломiя кректали, зупинялись, спочивали, обливались потом i
знов тягли його на гору.
Навколо - нi душечки. Нi, ┐м таки везло нинi! Туман стояв густий, мов
кисiль; до свiта було далеко, а кордонна сторожа або поснула, або
вигинула.
- Заким сонце зiйде - го-го! де ми будемо...- радiсно шептав Остап.
- Тодi кажи гоп, як перескочиш...
На березi було теж тихо i безлюдно. Каламутний Прут дихав вогким
холодом. Сiрi, ледве помiтнi в туманi плавнi непривiтно шумiли.
Остап iз Соломi║ю потиху спустили плiт на рiчку. Вiн хлюпнув i глибоко
осiв у воду. Коли Соломiя примостилася на плотi, Остап одiпхнув од берега
i тодi скочив. Плiт захитався i пропустив воду. Прудка течiя крутнула ним
i понесла вниз. Остап опиравсь бистринi з усi║┐ сили, але його кiл мало що
помагав: плiт несло серединою рiчки. Якийсь час плили вони в туманi, помiж
берегами, одiрванi од землi й безпомiчнi. На превелику силу вдалося врештi
вибитися зi стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила плiт,
i нелегко було пристати до берега. Остаповi пощастило, однак, зачепитись
якось за прибережну вербу. Соломiя вхопила за гiллячки, Остап придержав
плiт - i обо║ вискочили на берег, втомленi й мокрi. Вода зараз пiдхопила
плiт, поволi обернула його i понесла вниз укупi з харчами, забутими на
плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остаповi груди:: замiсть радостi - сильне
обурення стрепенуло його iстоту. В один мент вiдчув вiн усi кривди й
знущання, якi зазнав у покинутому кра┐, i, твердо упираючись ногами в
нову, не панщизняну землю, вiн затис кулак i погрозив на той бiк рiчки.
- Бодай ти запалася, треклята кра┐но, з тво┐ми порядками!..- закляв вiн
наголос.
Одночасово на тому березi почулася кiнська ступа.