"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Пам'ятай!!
- Олено!
Вiн пристрасно притис ┐┐ до серця. Опiсля цiлував мало що не кождий
палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн
злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди
й заплакала.
- Сили... дорога дiвчино! - просив вiн беззвучним голосом, а в горлi
неначе давив його корч.
- Боюсь о наше щастя! - простогнала вона ледве чутно.
- Я... я... нi... - вiдповiв вiн. - Ми ж любимося.

- Любимося, Стефане, любимося...

* * *
Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев'я уставилась, довго й
гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з сво║ю чудною барвною мiшаниною
горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо "свiтило
родини" наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана
радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть
шкiльнi роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку цiну в свiтi! Однак iнакше склалося.
Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-квгена-Сидора
тримати домашнього iнструктора. I як-небудь пан радник з професорами жив
на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кождого часу отвертий;
все ж таки Герман-квген-Сидор приносив кождого пiврiччя чимраз то гiрше
свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть.
Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги
мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не
минула, i вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про
"дитину". Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на
"добре", вставляючись за ним гаряче.
- Воно ще таке молоде, дитинне, - мовляла вона, - мусить вибуятись; час
i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих
школах i старi знетерпеливились би, а не то - воно!
Батько успокоювався, м'якнув, цiлував сина i умолював, щоби вiн уже раз
прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi
видатки, купив золотий годинник, купив коня вмисне лише для нього i т. п.
Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми - не надивився би-сь i за
днину! I гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! - Що
вмi║ до свого допняти? Тупий книго┐д сього не докаже... Так, примiром,
замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де завдяки протекцi┐ якого
там нижчого "оборонця вiтчини", дiстане схованку i пригляда║ться годинами
всiм штукам ┐здцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiдда║ ┐х дома одну за
одною неабияк, а сказав би-сь: par exellence![10]
В таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник
присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоть би
й при гусарах.
- Куплю йому, - говорив вiн з ентузiазмом, - таку "бестiю", за котрою
всi офiцери будуть губи гризти...
Матуру здав Герман-квген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. I вибила