"Ольга Кобилянска. Людина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

або i третя частина пенсi┐ дiстанеться. Ви однак можете чимало вдiяти!
- Для кого?
- Для ваших родичiв, для вашо┐ сестри, а найбiльше для себе.
- Справдi не знаю...
- Зна║те, Олено, приймiть К...го, Вiн незабавки проситиме вас о руку...
Стало тихо.
- Не можу.
- А чому?
- Бо, як ви й самi сказали, в мене аналiзуючий i розважуючий дух,
критичний розум...
- Не розумiю вас зовсiм; говорiть яснiше!
- Бачу, що не розумi║те мене. Буду отже ясно говорити. Не люблю його, i
нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе
оббрiхувати.
- Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се.
- Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небудь у життю полюбити.
Се вам вiдомо, пане докторе. А подружжя без любовi се, по мо┐й думцi,
бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.
- Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що мож i полюбити се, що
ненавидiлось.
- Так, але папiроска - се не людина.
-_ _О, Олено, Олено, - кликнув вiн, - у що ви вжилися? Куди загоню║теся
ви у сво┐й хоробливiй, пересадженiй уявi?
Вона наче гадина та звинулась, випростувалась, та й так чатувала на
його слова.
- Подумайте, ради бога, i про свою будучину. Згляньтеся на нещасних,
горем прибитих родичiв. Не залишайте задля яко┐сь уяви стати для них
пiдпорою. I ви можете колись бути матiр'ю!
- Дальше, пане докторе, дальше...
- Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi
родичi, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршо┐ сестри?
Вона ма║ сама вже дiти; i, як нам обо┐м звiсно, хоробливо скупа. До Iрини?
Доходи вчителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi.
Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж
надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з
наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i
голову склонити?!
- Чи ж я тому винна, пане докторе?
- Сього я не кажу; однак ви не смi║те забувати, що вiн i ваш батько!
- Вiн мiй батько, а я його донька...
Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть.
- Ради бога! - скликнув. - Адже дiти мають якiсь обов'язки супроти
родичiв! Се би вам прецiнь знати!! А наколи всього iншого не хочете
узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив!
п┐ очi замиготiли.
- Тут i дiйшли ми до мети... - сказала вона з зимним усмiхом, пiдчас
коли з ┐┐ лиця неначеб зникла й остатня крапелька кровi. - Живив мене.
Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане докторе, нiколи! - сказала
врочисто. - Вiдповiдно до мо┐х сил, вiдповiдно до мо┐х здiбностей, а
властиво _вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй