"Ольга Кобилянска. В недiлю рано зiлля копала" - читать интересную книгу автора

молодим хлопцем; волiкся неспокiйно з вiвцями з мiсця на мiсце i побирав
за те вiд батька-матерi лайку. Але тепер вiн вже парубок пiд вусом i, як
батько смiючись казав, "до розуму носом зближався", як здавалося,
успоко┐вся. Коли мати, роз'ятрившись чим-небудь, "пройдисвiтом" або, ще
лiпше, "циганом" прозве... вiн смi║ться.
- Чи в мене, мамо, чорнi очi i я чорний, що в вас я на цигана похожий?
В мене очi голубi, як небо, кажуть дiвчата, особливо Кривинюкова Настка,
ними я ┐м милий, а ви - не бачивши нi мого батька, нi матерi, вигаду║те
циганiв на мене. Грiх, мамо!
I мати вмовка║, усмiхнеться... i ста║ знов добра; вона дала б i душу за
свого Грицька, якого ┐й чи не всi завидують, такий вже гарний i розумний
вдався. Вже-таки нiхто не годен на Гриця довго гнiватися. Вiн всiх за
пазухою ма║, як його впевня║ бiлолиця Настка.
Чим?
Може, саме тi║ю подвiйною вдачею сво║ю, а радше двома душами, що в нiм,
нiби вiд часу до часу пробудившись, поборюють себе. Одна непостiйна,
тужлива, пуста, палка, друга вразлива, горда i вдатна. До доброго тягне
Гриця, до красного, до любовi... а передусiм до свободи, широко┐,
безмежно┐, як крилатi лiси по верхах, як бистрi рiки там, в долах. Як та
широка пуста, що йому, по оповiданню старого Андронатi_ (так звав себе
бiлоголовий циган), iнодi аж у снi ввижа║ться. "Хижуном" родився,
баламутом, каже Настка, що його любить, як рiдного брата або чи не бiльше
ще, саме яким вже вдався. З нею вiн i найлiпше товаришу║ чи в тузi чи по
веселому настро┐. Вона його нiби до ладу приводить.
- Чому ти такий смутний, Грицю? - пита║ iнодi, побачивши його
поважного, невдоволеного з виду.
- Тяжко на душi, - вiдповiда║ вiн.
- То заграй на сопiлцi або трембiтi. Собi i менi заграй, Грицуню! -
просить щиро... i тулиться до нього бiлолиця Настка. - Нiхто в селi не
гра║ так, як ти, любо та до серця. - I тими словами впроваджу║ його нiби в
iнший свiт. I щоб вже догодити ┐й i сяк-так собi, вiн почина║ грати.
Тiльки щастя його, - каже, - що сопiлка, трембiта i Настка.
I те правда. Нiхто на всi сусiднi гори не гра║ так до серця, як вiн.
Особливо на трембiтi, вiн мов святою молитвою по верхах... жене.
А лiтнiми вечорами, то вже i голосом нiхто так не виспiву║, як Дончукiв
Грицько, вештаючись коло хати i худоби, виводячи одну просту пiсню понад
другу. А всi або дуже смутнi, або всi веселi, iнших вiн не любить.
В селi всi дiвчата липнуть до нього, хоча вiн до жодно┐. Хiба що до
синьооко┐ Настки, але й то, як каже товаришам, "не все", лиш тодi, як вона
його назад до "розуму" приведе, до працi нажене, не дасть "волочитися" -
вiн ┐┐ голубить, впевняючи, що колись ┐┐ посвата║. А зi всiх iнших дiвчат,
- хоча й гуторить з ними, - все кепку║.
- Ви, дiвчата, - говорить Настунi, - всi дурнi.
- До часу, Грицуню... до часу... - вiдказу║ спокiйно Настка. - До часу,
може, i дурнi ми, але як саме натрапиш на таку, що заверне тобi голову
або, може, й любистку дасть, - то дивися, щоб не стратив ти весь великий
розум твiй!
- А он я вже тебе люблю, Настунько, - борониться Гриць i смi║ться
веселими очима, - та ще розуму не втратив.
- Хто зна║, чи вже i не втратив... - вiдказу║ вона i дивиться так само,