"Ирена Карпа. Bitches Get Everything (укр.) " - читать интересную книгу автора

бiк Нiкiти - той, здається, нiчого не чує й не пiдозрює. Злiсть - чудове
заняття. Триває довго i весь час людинi з собою iнтересно.
Нарештi приїхали. Поцiлунок був непоганим. Хороша дiвчинка, пластичний
органiзм. Я з задоволеною мармизою вибираюся з машини. Нiкiта виходить теж,
iншi лишаються нас чекати.
Пiдiймаємося в лiфтi. Нiкiта мовчить. Я посмiхаюся. Пiдло i цинiчно.
Менi принаймнi так здається. Таким би був вираз обличчя акторки, що грала б
стерву. Заходимо в квартиру. Вiн раптом рiзко обертається:
- Ну i чьо ти тварiш?
- А хулi ти приїбався до моєї тьолки? - (ого, це я сказала?...)
- Це моя тьолка.
- Ти чьо, мальчiк? Яка вона твоя? Що - сам все не розумiєш?
- Нє-а. Може, поясниш? Коли протверезiєш, звичайно.
- Та пiшов ти! - О, тепер я попадаю йому в щелепу. Вiн навзаєм хєрачить
мене по гомiлцi i я знову падаю. Цього разу на надувний матрац... Круто. Я
впала до рiвня каскадера.
I тут стається щось уже геть несподiване. Замiсть того щоб душити одне
одного, видавлюючи великими пальцями очi, ми починаємо цiлуватися. Так,
боляче, кусаючи одне одному губи, але ж цiлуватися! Мабуть, це
найпристраснiший, найдикiший поцiлунок за всю нашу спiльну iсторiю. Ми вже
почали було зривати одне з одного одяг, аж раптом одночасно згадали про
таксi i друзiв, що на нас там чекають. Мовчки пiдiймаємося i поправляємо
одяг. Хто заговорить першим?
А нiхто. Швидко зiбранi речi, швидкий рейд до вокзалу, там черги i
проблеми з квитками. Якiсь друзi в чергах.
- Що там у вас сталося? - хтось iз них питає.
Нiкiта кудись побiг, а я мямлю його iм'я, слова "тьолка", "ган-дон",
"йобаний фестиваль", "поїзд", "Київ", "всiх повбиваю" i "де мама". Ну так,
менi себе жалко. А що?
Соня теж кудись пропала. Напевно, з'ясовує стосунки з Нiкi-тою. Ну то й
що? Дафлiш - єдина конструктивна iстота з нас усiх, дарма що наймолодший -
намутив один на всiх квиток i готовий домовлятися з провiдником про
комфортний переїзд. Нi, звiсно, я вже була мала квиток в СВ, але чи варто
казати, що Нiкiта десь його проїбав. Таке для цього хлопчика нормально.
Нарештi з'являється Соня i щасливо заявляє:
- Я свiй вибiр зробила. Їду з вами до Києва. Не лишаюся тут iз ним...
Упс. Я ж про таке не просила.
Ми в поїздi, менi погано, навкруги купа якихось письменникiв,
журналiстiв, перекладачiв, прилiтературних тусовщикiв, всi разом
накурюємося, краще менi вiд цього ажнiяк не стає. Соня лежить на нижнiй
полицi i вся дрижить... Як же менi її шкода... Я лягаю поряд, гладжу її,
цiлую i шепочу купу всього того, що середньоста-тистична баба чує вiд
середньостатистичного п'яного мужика:
- Я дуже люблю тебе, Соню. Ти найкраща. Я не покину тебе. Все буде
добре, вiриш менi?
Ну i нащо я те все казала? Соня ж не типова баба, а я вже, тим бiльше,
не пересiчний мужик.
Соромно, Торнберг, ой як соромно. Отак на п'яну голову запросто
поламала слабке, як весняна квiтка, кохання двох прекрасних молодих людей.
Ну i навiщо? У-у-у-у. Якби я була вовчиком, то неодмiнно вила би вiд сорому.