"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Мо¬ i чужi та¦мницi (укр)" - читать интересную книгу автора

Лесик витрiщився на козирок i аж закам'янiв.
I раптом зашепотiв:
- Iдея! Є блискуча iдея! Вважай, що клятва зробила своє. За нас
помститься стихiя, i тiнь пiдозри нiколи не впаде на нас!
Я нiчого не зрозумiв.
- Що ти верзеш? - запитав я. - Яка стихiя?
Лесик пояснив:
- Ну, як ти не розумiєш? Все дуже просто: ми органiзуємо на Зiну
снiговий обвал. Такi стихiйнi лиха скрiзь бувають, нiхто навiть не
здивується. Тепер втямив?
Я заперечливо похитав головою.
Лесика моя нетямучiсть аж розхвилювала.
- Ну, як ти не розумiєш? - порушуючи конспiрацiю, на повний голос почав
пояснювати вiн. - Сам подивись: тiльки штовхни снiг з козирка, i вiн весь
упаде вниз. Снiгова лавина змете Зiну з нiг i завалить по самi коси! Ото
смiху буде!
Тепер я все зрозумiв, але не повiрив, що це можна здiйснити.
Я запитав:
- А як ти примусиш Зiнку стояти пiд козирком i чекати стихiйного лиха?
Вона нiзащо не стане, скiльки її не умовляй!
Лесик сказав:
- Ет, це невеликий клопiт! Я вже все обмiркував. Ми зробимо так: тiльки
почнеться перша перерва, я одразу всiх покличу грати у снiжки. От побачиш -
нiхто не вiдмовиться!
- Ну, це ясно, - погодився я.
- Але ти побiжиш найперший, щоб встигти по ринвi вилiзти на козирок. А
коли бiгтиме Зiна, я тобi махну рукою. I тут ти її - бабах!
Звичайно, план був непоганий, але дещо мене занепокоїло.
Я сказав:
- Тобi добре! Ти тiльки рукою будеш махати. А я? Коли стихiйне лихо
впаде на Зiну, хiба на мене не впаде тiнь пiдозри?
Лесик запевнив мене:
- Нiякої тiнi не буде! Коли ти зiштовхнеш снiг, не гайся i стрибай
униз. Тут невисоко, та й снiгу намело багато. Нiхто нiчого не помiтить.
Лесик все врахував!
Отож - до дiї!
На уроцi ми сидiли як на голках. Ми нiяк не могли дочекатися перерви.
Здавалося, що хвилини розтяглися на цiлi кiлометри. Вони були такi довгi, що
ними цiлком можна було б обперезати земну кулю.
Аж ось несподiвано, коли чекання нас уже зовсiм виснажило i, здавалося,
урок триватиме усе наше життя, залунав дзвiнок.
Ура!
Я, наче той ураган, зiрвався з мiсця i прожогом кинувся в коридор.
Навздогiн летiв збуджений Лесикiв голос.
- Гайда у снiжки! - закликав вiн весь клас.
Я спритно видряпався по холоднiй ринвi на слизький козирок i
приготувався.
Лесик уже чатував унизу, щоб вчасно дати знак.
I раптом Лесик замахав руками, наче все своє життя працював на посадi
вiтряка.