"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Важке життя i небезпечнi пригоди (укр)" - читать интересную книгу автора

Жах! Та хай знає непроханий навчитель, що Павлусь теж на чотири ноги кутий!
- Ой, та я вас не так зрозумiв! - з удаваним розпачем вигукнув вiн. - Я
й не подумав, що ви зi мною вiтаєтесь. Адже ми зовсiм-зовсiм не знайомi! Але
ви теж помилилися. Бо я вам не юний друг, а можливо, набагато старiший од
вас дiд. А то, може, й прадiд...
- Як так? - вражено запитав старий. У нього вiд щирого подиву аж
окуляри зсунулися на кiнчик носа.
- А дуже просто, - спокiйно збрехав Павлусь. - Я такий старий, що вже й
сам не злiчу своїх довгих рокiв. Уже й сам не знаю, скiльки їх у мене - чи
сто, чи сто десять.
- Не може цього бути! - вдруге вразився дiд. - Таке гарне дитяче
обличчя, жодної тобi зморшки, як на райському яблучку...
- При чому тут обличчя? Що, не вiрите менi? Та я нiколи не брешу! -
брехав Павлусь далi, а робив вiн це на вiдмiнно. Бувало, вiн до того вправно
брехав, що, коли б у школi вчителi оцiнювали його брехню за п'ятибальною
системою, вiн би ще з першого класу ходив у вiдмiнниках i його портрет вже
давно красувався б на Дошцi пошани.
- Ну, щоб ви повiрили, - неквапом просторiкував вiн, - я вiдкрию вам
страшну таємницю мого життя. Колись я був видатним ученим-академiком i
одного разу вирiшив винайти такi лiки, якi б усiм людям повертали молодiсть.
Ну, коли вирiшив, то й винайшов - це для мене були дрiбницi. А потiм
подумав, що найкраще буде спочатку перевiрити їхню дiю на собi. Щоб з усiма
людьми нiчого поганого не сталося. Я ж хороший! Узяв лiки i пiшов до
колодязя, щоб запити джерельною водою... Що, цiкаво?
- Ще б пак! I що ж сталося?
- Страх! Ковтнув лiки, нахилився до цебра, щоб напитися, аж тут
зробився такий малий, що впав у цебро. А цебро впало у колодязь. Там мене i
знайшли батьки... Як не вiрите, запитайте у тата або у мами. Вони нi перед
ким не криються i всiм кажуть, що знайшли мене в колодязi. От i мушу я,
видатний академiк Павло Валерiанович Хвалимон, ходити до школи, як усi дiти,
хоч знаю геть усе чисто... Я навiть знаю, що борода у мене була втричi
довша, анiж у вас... Нещасна я людина!..
- О! - захоплено мовив дiд. - Я бачу, твої батьки вмiють вигадувати
казковi iсторiї!
- I нiяка це не вигадка! - обурився Павлусь. - I не казка! Все так i
було! Щоб менi на цьому мiсцi провалитися, коли я брешу, - збрехав вiн,
анiтрохи не червонiючи.


Роздiл 2,
в якому оповiдається про казкову таємницю
чаклуна-пенсiонера

Саме цiєї митi дiд зробився серйозний-пресерйозний, вигляду набрав
мудрого-премудрого.
- Мiй юний вельмишановний академiку, - мудро-премудро,
серйозно-пресерйозно мовив вiн. - Вiдкрию i я тобi свою таємницю: я вмiю
бачити i читати чужi думки так само легко, як ти читаєш i списуєш чужi
домашнi завдання.
- Як так?! - вражено запитав Павлусь. Вiн навiть притримав окуляри, щоб