"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Космiчна халепа капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

З усiх видатних кандидатiв на суверенну посаду Головного Коммодора ми обрали
названого брата нашого, сановного рiсмарка Аль-Булька, бо вiн є щасливим
носiєм виняткових генетичних рис найбiльших благодiйникiв цивiлiзацiї, i в
цьому ми вбачаємо запоруку його майбутнiх наукових успiхiв.
Залунала музика, вибухнули пiд склепiнням храму заздоровнi, вiтальнi
слова, сповненi одвiчної мудростi:
- До голови ще й булави!
- Хто знання має, той мур зламає!
- Наука не хвороба, лiт не збавить!
- Вiк живи - вiк учись!
- Учись змолоду - пригодиться на старiсть!
I сьогоднi, 6 терпня реального iсторичного часу, або 1 дня умовного
бортового, я занотовую цi втiшнi для мене слова для моїх нащадкiв i родових
спадкоємцiв.
В урочистий час стартувала армада. В той рiдкiсний час, що настає один
раз на сто рокiв: коли за правий обрiй волохатим колом сiдає Перше Свiтило,
а з-за лiвого обрiю розпатланим страхiтливим горбом здiймається Друге. У
безхмарному, висушеному шаленим подихом Двох Сонць небi зависають слiпучi,
блакитнi лiхтарi сконцентрованої атмосферної енергiї - могутнi кулевi
блискавки, що падають на планету громом далеких вибухiв.
- Головкоме, або повертайся з новими знаннями, або я тебе й знати не
захочу... - чую прощальнi слова Флiбуста VII, що, безсумнiвно, увiйдуть в
усi iсторичнi хронiки та шкiльнi хрестоматiї".


Роздiл 3. ЗЕМНI КЛОПОТИ

Невтомний на розповiдi капiтан Небреха вiв далi:
- Уже другого дня пiсля тих мандрiв на випотрошену планету двоголових,
де пiдпланетний свiт аборигенiв завис униз головою, я вивiв мого вiрного
штурмана Азимута на трасу сонячного, завше святкового мережаного Хрещатика,
аби вiн знову призвичаївся до нормального земного тяжiння.
Менi й самому в надрах оббiлованої планети спочатку здавалося, що я теж
ходжу по Землi униз головою. Розумiєте, виробився своєрiдний умовний
рефлекс, згiдно з яким вважалося б за нормальне, якби я крокував по хмарах
догори ногами. До чого тiльки не звикає людина! А що вже казати про
Азимута...
Iдемо собi, i я нишком стежу, як хитає мого штурмана. Вiн ступав
непевно, нiби ноги мав на шарнiрах, якi з'єднували не м'язи, а пасовi
приводи, i сердито бубонiв:
- Не збагну, чого ви соромитеся, капiтане? Може, вважаєте, що без
милиць нiхто не помiтить вашого калiцтва? Он якi вихиляси виробляєте на
своєму протезi - штовхаєтеся лiвим бортом, i я двiчi мало не впав пiд колеса
автомобiля. Вiзьмiть який-небудь патик...
- Це я штовхаюся? У тебе, мiй юний друже, вiдмовив вестибулярний
апарат, i ти втратив здатнiсть вправно орiєнтуватися в просторi. Твої
сьогоденнi штурманськi знання надто сумнiвнi - невiдомо, чи вiдповiдають
вони сучасному становi у шкiперському мистецтвi...
Обурений Азимут закляк на мiсцi.
То була слушна нагода спокiйно посмакувати люлечкою. Я всiвся на лаву