"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

йому важко було б змагатися з легким i досвiдченим промовцем.
Тiльки землянська технiка могла стати нам у пригодi. Я нашвидкуруч
змонтував бiля трибуни прилад, добре вiдомий на Землi усiм дiтям i цирковим
акробатам: винiс iз коробки дубову колоду (знаєте, в далеких мандрах приємно
було сiсти на неї, згадати тихий вечiр i, як вдома, посмоктати люльку),
поклав упоперек колоди пружну нейлонову дошку, i вийшов цiлком пристойний
трамплiн. Я й кажу штурмановi:
- Доведеться тобi, Азимуте, оволодiти спецiальнiстю тлумача, iнакше ми
з тубiльцями не домовимося. Ставай на отой кiнець дошки, я тебе до промовця
пiдкидатиму. Все, що почуєш угорi, намотуй на вус, потiм менi розмотаєш...
Азимут хлопець слухняний, розумiє, що нiчого лихого я не запропоную.
Вiн, не вагаючись анi секунди, виконав мiй, як потiм виявилося, фатальний
наказ.
Але, знаєте, спочатку ладилося. Вага у мене таки пристойна, я б нiвроку
i бегемота середнiх габаритiв пiдкинув, i тому, коли я хвацько скочив на
вiльний кiнець дошки, Азимут полинув угору, як жайворонок.
Та наслiдки нашої акробатики були просто трагiчнi. Ледве Азимут зробив
своє незграбне сальто-мортале, як тубiльцi захоплено заревли i у захватi всi
як один пiдстрибнули аж пiд зорi. От би нашим тренерам на це подивитися!
Так от. Пострибали вони вiд радостi, а потiм схопили мого штурмана за
руки, за ноги... Я думав, його знову пiдкидатимуть, та вийшло гiрше. Азимута
на руках принесли до якоїсь величезної дiрки i пiд схвальне ревище збудженої
юрми кинули туди. Азимут грудьми розiрвав якусь стрiчку i з жалiбним зойком
шугонув у безодню. "Все, пропав штурман!" - думаю я, а сам кульгаю поближче
до ракети. Коли бачу, слiдом за Азимутом з щасливим вереском сторчака
кинулося у ту велетенську дiру з пiвста тубiльцiв!
"Тисяча астероїдiв! - жахнувся я. - Куди ми потрапили? Невже на планету
веселих самогубцiв?"
Та менi не дали довго мiркувати над цiєю похмурою проблемою. Одним
стрибком збуджена юрба опинилася коло мене, сотнями рук вп'ялася в моє тiло
i, хоч як я боронився, понесла до величезної дiри. Розгойдали i пiд бурхливi
оплески присутнiх кинули. Кинули, та в бiдi не покинули! Всi з радiстю
пожертвували своїм життям i нескiнченною вервечкою почали самовiддано
стрибати слiдом за мною у чорну безодню. Не повiрите, на поверхнi планети не
залишилося жодної живої iстоти! Тiльки височiли скорботно, мов сироти, моя
коробка та врочиста трибуна...
Неприємне це почуття, коли падаєш i знаєш, що от-от з тебе тiльки мокре
мiсце зостанеться. Все в тобi холоне, i волосся вiд жаху стає сторч. А
прiрвi кiнця-краю нема! I падаємо дедалi швидше! Але до чого людина не
звикає! Так i я, звик падати i вже чую, як тубiльцi, що пострибали слiдом за
мною, смiються, жартують, весело перекидаються у повiтрi. "Ну, - думаю, - i
менi нема чого жахатися. Як усi, так i я!" Дiстаю люльку i спокiйно запалюю.
I, знаєте, аж приємно стало, що то значить - провести останнi секунди життя
з комфортом!
I раптом помiчаю, що в кiльватер до мене заходить уже знайомий
тренований промовець, приємно усмiхається i ладнається пришвартуватися до
лiвого борту. I так вправно виконує цей доволi складний маневр, що любо тобi
подивитись.
Правда, спочатку я хотiв був сказати йому кiлька солоних слiв, та,
думаю, навiщо затьмарювати старому останню радiсть? Хай розбивається з