"Юрiй Дмитрович Ячейкiн. Зорянi мандри капiтана Небрехи" - читать интересную книгу автора

горлянку, коли бачили новi береги.
А мiй штурман, певно, вирiшив, що менi позакладало, бо ще гучнiше
загорлав:
- Просто по курсу планета!
А у мене ж пiд руками - карти! А на картах планети нема!
Я якомога швидше кульгаю до окуляра телескопа i бачу: справдi, просто
по курсу обертається навколо своєї осi чарiвна планетка, оповита блакитною
кисневою оболонкою.
Райський куточок i досi не позначений на зоряних картах! Це велика
честь для капiтана - вiдкрити нову планету, що годиться до життя. Ну, як
було менi її не дослiдити? Як не спробувати першому порозумiтися з
тубiльцями? Та аби знав, яка лиха пригода нас там спiткає, я, безумовно,
дався б на Азимутове вмовляння задовольнити свою природну допитливiсть iншим
разом.
Ну, обережно поставили коробку на грунт i урочисто виходимо з ракети.
Ця неповторна мить завжди хвилює. Запитайте старих капiтанiв - вони
знають. I для тубiльного люду прибуття чужопланетної ракети - велике
нацiональне свято. У таких випадках нас, зореплавцiв, завжди зустрiчають
винятково зворушливо. На цiй невiдомiй планетi теж дiяло це
загальногалактичне правило. Де тiльки взявся святковий, гомiнкий натовп! Не
встигли ми з Азимутом обнятися, мов футболiсти пiсля голу, як нас оточили
тубiльцi, схопили за руки, за ноги i почали пiдкидати вгору. Запал був такий
великий, що менi довелося вiдпихатися руками вiд хмар. Знаєте, я ще нiколи
так високо не злiтав, мене аж занудило.
Нарештi нам пощастило об'якоритися коло самої трибуни, яку тубiльцi
вмент зрихтували бiля моєї коробки.
А навкруг, скiльки сягало око, вирувало живе море. Тисячi i тисячi
симпатичних аборигенiв та аборигенок смiялися i аж стрибали з радощiв. I що
цiкаво: усе вище i вище стрибають! Куди нашим свiтовим чемпiонам! Оця їхня
звичка стрибати менi дуже сподобалася. У нас, бувало, пiдеш на мiтинг, шию
витягуєш - i нiчого не бачиш. А тут пiдстрибнув - i все як на долонi!
Несподiвано на високу трибуну вискочив якийсь дуже тренований дiдок i,
коли вiтальнi вигуки трохи вщухли, почав сердечну промову:
- Дорогi друзi! Велике щастя вiт...
Вiд щирого хвилювання вiн пiдстрибнув i закiнчив речення десь пiд
хмарами. З цього й почалося. Ми з Азимутом встигали почути лише незрозумiлi
уривки привiтання, коли промовець на якусь секунду приземлявся на трибуну
пiсля своїх карколомних стрибкiв:
- ...ланети стриб...
- ...сторична подi...
- ...ершим внеском!..
- як той казав...
А що саме той казав, чули вже птахи. Так, нелегке це дiло -
порозумiтися зi свiженькою цивiлiзацiєю.
Можливо, iнший на моєму мiсцi розгубився б, а я - нi, обмiркував наше
скрутне становище i, зрозумiло, дав конструктивну раду. Вона була така
проста, що я навiть не мiг зрозумiти, як ранiше не спала менi на думку. Щоб
почути промовця, треба просто стрибати разом з ним! Але й тут були свої
труднощi. Який, скажiмо, з мене стрибун, коли я вже не одно-десять лiт рипiв
на протезi? Та й Азимут нiколи не захоплювався легкоатлетичними вправами, i