Художник О. Довгаль

Сюрпризи директора Троянди

— Ну, що ви скажете про наш інструмент? — спитав директор Івана Макаровича, коли той повернувся з обсерваторії.

— Це якесь чудо! — у захваті промовив космонавт. — Сила його надзвичайна. Я сподівався, звичайно, що тут застосовуються збільшення в тисячі разів, але такого… Скажу відверто: такого збільшення і такої чіткості я не чекав.

Директор усміхнувся:

— Так, умови спостережень за планетами і навіть зорями перевершили наші сподівання. Сідайте, будь ласка.

— Вже тільки заради цієї обсерваторії варто було спорудити супутника, — продовжував Іван Макаровим, сідаючи на металевий стілець, який був прикріплений до підлоги біля столу. — Я розглядав місце нашої посадки. Видно, як на долоні! Вважаю, що вибір наш правильний.

Вони заговорили про дозволяючу силу телескопа, посадку на Місяць; уточнили порядок радіозв’язку з Трояндою, яка буде ретрансляційною станцією між Місяцем і Землею. Радіохвилі з “Комети” линутимуть до її антен і, посилені в багато разів, штурмуватимуть повітряний панцир Землі, щоб там потекти в репродуктори…

— Ох, і господар же з мене! — підвівся директор. — Гостей же, здається треба пригощати? — Він зняв салфетку, і Плугар побачив на столі купу… бананів. — Прошу, це в наших тропіках… Скоро будуть і ананаси!

Іван Макарович із задоволенням їв банани. Соковиті ніжні плоди приємно освіжали йому горло.

— А тепер я вам зроблю сюрприз. — Директор вийняв із шухляди пачку фотографій і подав їх Івану Макаровичу. Плугар почав розглядати. Це були фотографії неба. На фоні далеких зірок біліли більші й менші кружечки, о, та вони групуються навколо центрального тіла!

— Це що — Юпітерова сім’я? — міркував уголос Плугар. — Але ж я не бачу на його диску характерних смуг!

— У тому не то й справа, Іване Макаровичу, що це не Юпітер. Це фотографія зовсім іншої планетної системи. В інфрачервоних променях.

— Що ви кажете! Яка ж це зірка?

— Проксіма Центавра із своїми чотирма планетами. Тепер ми закінчуємо обчислення їхніх орбіт…

Очі в них сяяли від захоплення. Плугар кинувся тиснути директорові руку:

— Це таке відкриття, таке відкриття!.. Вітаю, щиро вітаю вас…

— Дякую, Іване Макаровичу.

Ні, закоханий не з таким хвилюванням дивиться на портрет омріяної дівчини, як оці двоє — на фото далекої планетної системи! Про існування інших сонячних систем давно висловлювали різні міркування, припущення, але все ж таки наша лишалася в одному екземплярі… А тепер, ось вони, сусіди! Світло, що лине з швидкістю майже триста тисяч кілометрів на секунду, доходить до нас від Проксіми більше як за чотири роки. Таку віддаль, таку безодню важко навіть уявити, але там є рій планет, що обертаються навколо свого “сонця”… Може, на них і життя є? Може, там розумні істоти впіймали промінь нашого Сонця?

Замислені, сиділи вчені в цьому металевому ящику на маленькій штучній планетці. Променем далекої зірки велич Всесвіту заглянула їм у душу і на якусь мить ніби загіпнотизувала їх. Але справ багато, а життя таке коротке — треба діяти!

— Будете летіти назад — відвезете ці фотографії в Академію.

— Охоче!

За допомогою телевізора перевірили готовність екіпажу “Комети” до відльоту. Мілько і Загорський саме закінчили заряджати баки. Іван Макарович наказав їм зайняти свої місця в ракеті. Ольга сиділа в санчастині: там лежав Петров, нога його вже була в гіпсі,

— Як ви себе почуваєте, Єрмиле Єрмиловичу? — спитав по радіотелефону Плугар.

Петров повернувся обличчям до екрана:

— Дякую, Іване Макаровичу. Щастить мені, як утопленику. Доведеться з місяць лежати…

— Ну що ж… Бажаю вам одужання і… обачності! Екран погас.

— А тепер, так би мовити, організаційне питання, — звернувся Іван Макарович до директора. — Чи не могли б ви відпустити з нами когось із добровольців?

Директор п’ятірнею розчесав своє огнисте волосся, і воно ніби спалахнуло в проміннях сонця.

— Тут уже була розмова на цю тему. Доброволець є.

— Хто?

— Ольга Плугар.

— Ви подумайте, яка дипломатка! — Іван Макарович сплеснув руками. — Ні, ні, на Місяць я її не візьму. Категорично! Вона мене обійшла з оцим призначенням до вас, а тепер… Ні! Прошу послати когось іншого. — Плугар втомлено сів на стілець. — І що за проява! їй би треба було народитися хлопцем…

Директор усміхнувся.

— А я не бачу причини їй відмовити. Послати з вами когось іншого — це значить відірвати від роботи, порушити її ритм. А Ольга Плугар ще не включилася… Це не позначиться на програмі наших досліджень. І потім, хоч ви й пройшли медичну підготовку, але лікар може стати вам у пригоді…

Іван Макарович подивився на годинника.

— Де вона?

Директор викликав Ольгу. Вона стала коло батька зосереджена, трохи насуплена. Плугар подивився на неї сердитим оком. Дівчина зблідла, веснянки виступили ще дужче. Запала тиша. Губи в Івана Макаровича сіпнулися, він хотів щось сказати, але тільки махнув рукою.

— Тут у вас самі сюрпризи, — Плугар подав директорові руку, обличчя його проясніло. — Бувайте здорові!

— Щасливої подорожі!

Ольга з жаром потиснула руку директорові. Некрасиве її обличчя стало привабливим, очі світилися тривожним щастям.

Ліфт опустив їх униз, до повітряного шлюзу,

Надіваючи скафандр, Іван Макарович примирливо спитав:

— А ти хоч трохи з геологією знайома?

— Не турбуйтеся, тату, я вас не підведу!

Цього разу Ольга без вагань зробила стрибок через безодню.