"Микола Хвильовий. Синi етюди (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце
сходить i блима║ в скалках смiття,- там вигiн, там собаки, а вночi
пострiли на сполох - вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету
жодно┐, вiдповiдальний iнший.
На кватиру прийшов випусковий.
- Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i
булий член ЦК есерiв. Був на судi - виправдали, тепер щось зна║. Поклав
останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
- Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi
не знають, що ║ ЦК, а другi - що вiн булий. Дивився поверх Карково┐ голови
й стояв: Карковi з ним при║мно, а коли згадував - непри║мно: вiд ЦК
дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в
голову про величнiсть. Хтось скаржився - ┐хати далеко: триста верстов. Не
мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За
маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
Потiм Шкiц запохмурнiв.
- Укра┐на... Да... Прогавили - i пiшла вiд нас. Укра┐на пiшла. А все
тому, що ми поети, що ми не комерцiйно┐ вдачi. I ще суворiш:
- Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчно┐ жорстокости. Ми
романтики.
Редактор Карк:
- Велику французьку революцiю поети робили.
Iз злiстю:
- Французи - нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музла┐, роззявивши рота
ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не
французько┐ вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не
дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до
Нiмеччини ┐здять. А нiмецько┐ комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше
лихо. Ми i короткозорi... А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi
поверта║ться i плю║ на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де
лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
- Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв пiдписану коректу i в'яло промовив:
- До збачення.
Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку - бюст якогось римського
полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс ┐┐ з редакцi┐:
старовиною вiяло. В його редакцi┐ виходила колись велика газета
сiмнадцятого року. Розповсюджувалось ┐┐ по всiй Укра┐нi... Ну, i вiд
статуетки вiяло.
Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
- Римський полководець... Дивно.
А за дверима зiдхнув.
Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчино┐ кiмнати видно
дорогу й зоологiчний сад. Дорога хова║ться на краю мiста, i на нiй
пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбову║ щоки, дарма що
стара. Унизу ┐┐ спiдницi - шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з