"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже яснi ночi. Молоде
серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск
оливно┐ лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi
пiвнi.
I тодi у пекарнi, просто вiкон одрини, блимнуло свiтло та роздався
вередливий голос ключницi, що ┐┐ на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся
крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом.
Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес.
Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до одного.
Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами
смiх:
- Що це ви кукiльвану пона┐далися, гей! I менi попри вас голова
круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще раз, i ще раз, як п'янi?
По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий, не
володi║ собою, роздарову║ направо й лiво, щоб тiльки труди з плiч... Не
так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом ляга║ш...
Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить?
Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич, що славився
далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповiдали дива, привiз
йому купець Фрелав iз землi фiордiв, iз Норвегi┐. Путята витратив на
невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою.
- Правду каже, - на скотього бога! - хвалив Самбiр, розклекотаний
вiчним п'яництвом. - Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за
Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки бiд за Романом приняв, що треба
нашому брату бути пам'ятливим...
Хлипав п'яними слiзьми:
- Пiд Торческом вiд смерти я його зратував, побратами себе нарекли,
зброю помiняли, еге ж... Тво║ здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до
Словита).
- Ковта║те, гей наковтачi об трухлий пень! - приводив уми в порядок
подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас!
В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки:
- Ольговичiв сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять промiж нас
доразу!
Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв любимець, веселий силач iз
лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але й
тевтонським князькам на ┐х зарви зi сусiдами, та нiкого у свiтi не
потребував.
- Жди! - Мо║ право! - скричав як гусевка Влас Боговiтин. - Ставлю
князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського палятина, що
торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
- Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував
Васко Сиганич. - Його мати з ки┐вського роду i вiн, коли не заплаче, то
бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержу║ обiтiв, але нехай тiльки
боярство доручить йому Галич...
Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж
задзвенiла цина i скло, справляв уперiзку, йшов. Хотiв у ярiм гнiвi
сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього бобровi озера за
пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув.
Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, -