"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автораРогатинi, про незвичайного спiвака - соловiя, якого викохав для Господа
спiволюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря - закупа, якогось то Дужа, що як шуляк скаче по всiй волости, невловимий... Сiдоголовий Косьма заговорив, було, про неймовiрно тяжку хвилю для держави, але перемишльський архи║рей наче й не чув нiчого. Вiн звернувся до сусiда лiворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом вiд копiя почерез вилицi: цей пiд Мозгавою обiч покiйного князя боровся, польському Вiдновителю в допомогу - криваве пригiстне привiз. - Оцi пiвнiчнi вiтри i частi дощi - сказав проворно, - коли муть держатися далi, зiб'ють зерно iз збiжжя та оставлять хлiборобовi гнилу солому. Костко Бибельський, звiсний дерун i хитрiй, що тiльки пазив, яким духом вi║, похопився вiдповiсти, хоч не до нього вели рiч: - У хлiбороба тогiднього ще хлiба напрятано вдовiль... Тiльки тодi, як ┐деш селами з путним боярством, стрiльцями, сокольничкнами, осочниками, то навiть такий, що ма║ землi на двацять косарiв у днину, стулиться, як мушка, будьте вiн зроду-вiку на сирiм коренi сидить... Штрикнув пальцями з хижого вдовiлля: - А я його на допити, рiзками, вогнем... Присутнi минули цю балачку згiрдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа на Плiсниську, не витерпiв: - Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився ображено: - Велике дiло, - пробурмотiв у бороду. - Я його велiв замучити, я його й заплачу! архи║рею намiсник Молибожич. - Десятьох його смердiв спомага║ться ледве на двi сохи... Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печенi. За товстим куском поросятини зi сочивом боярин забув з мiсця про чоловiколюбнi мiркування, натомiсть пояс свiй, закроплюваний срiблом, вчинив дещо свобiднiшим. - Плещуть, що Словит вернув, - говорив i'д сусiду Абрузович, з кучерями до рамен, як Авессалом. - Цiкаве, що вiн там за пазухою вiд Лестька привiз? Спокою б тепер побiльше, а цей... Славно Кормильчич слухав сторожко обiч, але вiд себе не добавляв нi слова. Його крилатi брови зiйшлися в одну i кинули тiнь на хижу лискавку очей, що освiтила на мить зеленi верхiв'я i грозовитi провалля його душi. Вiд часу, як покiйний князь прогнав одного з Кормильчичiв, що на ловах у Плiсниську зухвало славив Iгоровичiв, чимало лихо┐ крови поплило через Славнове серце... Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям за пошану, обiйти столи з привiтом. Напроти Твердяти сидiв чужинець, останний iз знатних Грекiв, що пару лiт тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексiя Комнена. Вiн заступав на тризнi свойого владира. Знуджений Вiзантi║ць слухав пiв-ухом свойого сусiда, балакучого Саву Апостола: - Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозрiння... Коли сто┐ть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить, як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми... |
|
|