"Катря Гриневичева. Шоломи в сонцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Наковтач товче нiччю в дерево, наковту║ смерть?
Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i так остав,
зляканий дивно...
Особливий згук не вмовкав.
Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi й
слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався з колiн i метнув собою в
напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай.
Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край пугара
за партi║ю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового
собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до
отрока, який напував княжi конi, по┐хала раттю на Польщу з господином
отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей?
То Держко роздумував з почуттям велико┐ поваги, що вiн ║ у сiй хвилi
нiби Око в трикутнику з кармiну та сепi┐, що його розписав над дверми
сво║┐ келi┐ духовник Варлаам.
Тивун глянув мимохiть на вежу, звiдки сипалося жовте свiтло крiзь
осьмигранi грубого скла, споюванi оловом. На сволоках та одвiрку
заломлювалася чорна тiнь самiтника.
Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн
читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас...
Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний довiчною нудьгою
мочар у верболозах, чужi, голоднi розлоги, де чорнiють шатра княжо┐
дружини?
Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею на
рукоятi смертоносного меча?
Може доглянув вiщою зiницею край одра володара тивунового одинака
Олюшу?
Хвиля i свiтло у келi┐ загасло. Разом iз цим буря злопотiла якимись
лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини i на
церквi св. Параскевi┐ схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона. Глухий тон,
подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк.
Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й здавалося,
що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця.
- Хто йде? - гучно скричав Держко.
За углами прибудiвель залунав гомiн метко┐ ходи.
- Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!
Вiн з трудом схоплював повiтря.
- А ти йди спати. Криця на вежi.
- Ви про сон, тивуне? Не чу║те, як ляцькою дорогою котиться похiд?
Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля!
Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то крiпшали, то
тихли серед жовтого свiтанку й хмар, що плили над ним, каламутнi, як
жертва Ка┐на.
Поки слухали, на замковiй обочi залунав упротяж високий голос рога.
Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу, звiдки переймав ┐х
Криця, простоволосий.
Вiстовий на спiненiм конi принiс новину:
- Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич. Господин князь
верта║!
- Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше, разом з куривом