"Борис Гринченко. Брат на брата (Укр.)" - читать интересную книгу автора

папером, обляпанi чорнилом... на столах купи паперiв... За бiльшим сидить
начальник тюрми, - товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн
зиркнув на Корецького.
- Тут нащот вас бумага... - Витяг папiрець i глянув на його. -
Освобождаетесь...
- Як? - спитався Корецький, не ймучи вiри.
- Освобождаетесь, говорю... Распишитесь в получении ваших денег и
часов...
Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи,
розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi,
годинника...
- Отведи их - пусть соберутся, - звелiв начальник старшому доглядачевi.
- Тогда освободить, - могут идти...
Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик
сво┐ речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав ┐х. Тодi не пiшов, а
бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, - ледве солдат з кошиком за ┐м
поспiвав.
Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою
на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима
руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв сво┐ми
товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав... Нарештi
вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився
тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на
вулицю.
I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнько┐
брами - мужчини, панночки... З несподiванки вiн спинився, дивлячись на
людей.
- Корецький! - кинув хтось серед стовпища.
- Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чи┐сь
руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що
залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв
величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: "Амнiстiя". Далi
червонiло ще кiлька прапорiв - менших.
- Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
- Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. - почувся
знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!..
- Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька голосiв. Корецького
спустили додолу.
Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький
побачив фаетон.
- Прошу вас, квгене Петровичу, - промовив той же знайомий голос, i
Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре знайомий йому
адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей - панiв, робiтникiв, панiй,
панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко,
а навпроти ще дво║ людей, - всi тро║ стискали руку Корецькому,
здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не
розумiв, хто тi дво║, i не розбирав, що з ним дi║ться.
- Рушай до думи!.. - звелiв Яковенко. - Швидше! Конi рушили. Але все
стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив ┐хати ходою.