"Михаил Грешнов. Останнiй неандерталець (укр) " - читать интересную книгу автора

що йому вдасться посилити процес згадування, в кращому разi - зробити
пам'ять сталою. Але те, що сталося, коли вiн надiв "Корону", приголомшило
його.
Вiн згадав себе малюком. Згадав, що все це дуже не точно. Навiть слово
не вiдтворює того, що вiдчув Шлезiнгер. Вiн став малим. Вони з батьком
пливли на човнi. Порипували весла в кочетах. Та Шлезiнгер їх не бачив, вiн
лежав на сидiннi ближче до корми i, опустивши руку за борт, цiдив крiзь
пальцi воду. Вона була холодна, прозора i пахла рибою. Нi, рибою пахло iз
човна. I ще пахло гiркою, щойно зрiзаною вербою. I в ротi була гiркота, як
ото коли затискаєш у зубах вербову гiлку. Збоку вiд човна бiгли маленькi
водовертi. Добре плескати на них краплинами з долонi. Але для цього треба
нахилитися до води.
- Не пустуй, Отто!
Шлезiнгер здригнувся, почувши батькiв голос,- вiн i тодi здригнувся, у
човнi. Але похлюпати краплинами було так спокусливо, що Шлезiнгер нахилився
до води.
- Впадеш!
Спогади... Спогади... Ринули хвилею, полонили мозок.
"Зараз батько схопить за ногу..." - подумав Шлезiнгер, бо човен
хитнувся i вiн вiдчув, що падає вниз, головою у воду. Тiєї ж митi мiцнi
цупкi пальцi схопили його ногу вище кiсточки. Це було так реально, що
Шлезiнгер не витримав,- скинув "Корону" з голови...
Якийсь час сидiв, намагаючись опанувати себе. Розбурханий мозок
утихомирювався поволi. Перед очима бiгла вода, весло, прибите течiєю до
борту. Лунав сердитий батькiв голос: "Я тобi казав!.." Лише по тому
Шлезiнгер побачив письмовий стiл, поруччя крiсла, на якому сидiв. I ще минув
час, поки вiн наважився знову надiти "Корону". Тепер вiн побачив очi Елiзи.
- Ти кохаєш мене, Отто?-питала вона.
Шлезiнгер чекав її, i зараз, коли вона була поруч, вiн нiчого не бачив,
крiм її очей.
- Отто! - шепотiла вона.
Її батьки були проти їхнього шлюбу. Пiвроку Елiза i Шлезiнгер
зустрiчалися потай. I ось вона пiшла з дому, порвала з родиною. Вiн тодi був
студентом Берлiнського унiверситету, жив у дешевих мебльованих кiмнатах.
Тепер вони були вдвох.
- Ти кохаєш мене, Отто?
Кiлька разiв, не скидаючи "Корони", Шлезiнгер повертався до початку
зустрiчi, i Елiза так само питала:


[Image005]


- Ти кохаєш мене?..
Було щось дивне, неприродне у повтореннi почуття, що його пережив понад
тридцять рокiв тому. Шлезiнгер вiдчував подих Елiзи, бачив її губи. Усе це
було так близько i з таким болем, - певно, "Корона" пiдсилювала почуття,- що
воно i вiдштовхувало i притягувало до себе воднораз. Шлезiнгер уже не хотiв
повторення зустрiчi, не хотiв бачити її очей, а вони кружляли в розбурханих
мiзках, наче музична фраза на пластинцi, коли зiскочить борозенка запису i