"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автораВидали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж зна║ш яка... Там
чоботи хай i залiзнi - за мiсяць згорять! - Отож так ви свого домага║тесь,- викрикнула Демидиха, люто червонiючи.- Директор троса до колодязя нiяк не випише! Посiкся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло! - Та й про пенсi┐ пора подумати,- буркнув Демид. - Кому? Нам? - з'яструбiв господар.- Нам до пенсiй ще - як до Москви рачки! Жiнки регочуть, регочуть i чабанята, i Тоня смi║ться, позираючи раз у раз на брата, як вiн на все це реагу║. - А у висоту... далеко ж ви лiта║те? - пита║ згодом Корнiй, розчервонiвшись носом. Льотчик мружиться в веселiй загадковостi: - Берiть вiдстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте ┐┐ сторч - ото й буде наша висота. Уявивши таку височiнь, мати аж ойка║: - Ой боже! - Що ти божка║ш? - коситься на не┐ чоловiк.- Не бог тепер, а Гагарiн! Вiн знову налива║ келешки. Цiлим товариством випивають за здоров'я льотчика: - Лебединого тобi вiку! А за лiтньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сiда║. Росте, розбуха║ в червоногарячiй туманностi. Погляди чабанiв якусь мить прикутi до нього. Бува║ вечiрня зоря золота, бува║ рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа. - Завiтрюжить, видно, завтра,- каже Корнiй. сумовито. - Чому ж не дiйснi? - диву║ться батько.- Хiба вже не вiриш? - Не в тiм рiч. Лише до цього обрiю, доки око вхопить, цi прикмети мають силу. А в нас iншi радiуси. Нам що синоптик скаже. На деякий час за столом наста║ тиша. Чути, як найменший Корнi┐в посопу║ на руках у матерi. Просто вiд отари пiдiйшов з гирлигою ще один чабан - Микола Карнаух, високий худий чоловiк без лiвого ока, що витекло на фронтi. Сяк-так пригостившись, Карнаух пiдсiв до старшого чабана, i чути було, як вiн стишеним голосом розповiда║ про якусь "оту", що "знов не пасеться", що "заскучала чогось",- йшлося, видно, про хвору вiвцематку. Карнаух незабаром знову пiшов до отари, а Горпищенко пiсля цього був уже не в тому настро┐, як перше, палив цигарку, мовчав. Тоня, пересiвши до брата, схилилась до нього в та║мничостi, щось зашепотiла над вухом, хоч про ┐┐ тайни тут вже всi й чабанята знають. - Як добре, що ти при┐хав,- чу║ брат ┐┐ гарячий шепiт.- Допоможеш менi одразу загадку розгадати... Разом з тво║ю телеграмою листа ось одержала.- Тоня при цьому показала йому з-пiд вирiзу плаття кiнчик зiм'ятого листа i, показавши, знов заховала глибше на грудях.- Чудасiя - не лист: однi крапки та тире! - Азбукою Морзе? - догадався брат.- Це здорово. - То з космосу листи нашiй Тонi йдуть,- жарту║ Демидиха, розвеселившись.- Хто ж хоч вiн? - Це, мабуть, той, що по радiо Тоню вiтав,приколисуючи дитину, сказала |
|
|