"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора

не раз вона витягала господаря за чуба з чайно┐ на Центральнiй.
Тоня пiдсунулась ближче до брата.
- Сiробаба казав, що коли вперше без iнструктора вилiта║ш, то в повiтрi
спiвати хочеться. Кожен курсант, каже, в першiм польотi спiва║, це правда?
- Хто спiва║, сестричко,- всмiхнувся брат,- а хто й плаче.
I, погасивши усмiшку, вiн став знову серйозним, зосередженим. Сидить,
мовчки дивиться крiзь тополi на чабанськi гирлиги, що, мов алебарди,
висять рядком пiд хатою на бiлiй, освiтленiй призахiдним сонцем стiнi i ┐х
злегка коли-не-коли погойду║ вiтерець.
Батько щось роздуму║, потiм каже присмучено:
- Дiди й прадiди пiшки ходили, хоч, мабуть, не один в душi сокола
носив.
Мiг би вiн ще сказати, як синова крилатiсть скрашу║ i його буденне
чабанське життя, мiг би розповiсти, як уночi, коли зорi в польотi
розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зiрка то, чи
лiтак), вiн, ведучи отару, шука║ в зорянiм просторi i синову летючу зiрку;
як i вранцi, коли срiблястi реактивнi, вихопившись десь iз приморського
аеродрому, стрiмко йдуть у височiнь i тягнуть угору бiлi стрiчки, вiн
дума║, чи то часом не син пролетiв та й розписався тасьмою в небi над
рiдним вранiшнiм степом. Мiг би розповiсти, як жде свого сокола у
вiдпустку i як святку║ нарештi душа його, коли син отак, як зараз, сидить
пiд тополями у чабанському товариствi, самою сво║ю з'явою змiнивши
одноманiтнiсть батькового життя.
- Крiм тебе, Петре, всi ми тут зiбрались такi, що нiколи в життi не
лiтали,- оглянув сво┐х побратимiв Демид.- Той глухий, той кривий, той
ребер недолiчу║ться, куди нам до лiтання... Люди, що не лiтали,- це ж диво
для тебе, Петре, га?
- Серед тих, що пiшки ходять, теж люди рiзнi ║: i безкрилi й крилатi.
- Це правда. Всi ми, пiхота, вiйни скуштували,-пiдтвердив Демид не
зовсiм улад i знову допитував: - Розкажи хоч, якi ми ║ звiдтiля, з висоти?
Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки якi-небудь повза║мо по землi?
"Не кузьки ви i не комахи,- хотiв би вiдповiсти ┐м льотчик.- I з
найбiльшо┐ висоти бачу я вашi руки загрубiлi i вашi обличчя, опаленi
вiтрами, бачу вас в курявi чорних бур i в моросяних холодних дощах...
Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсiм не така, як дехто
┐┐ собi уявля║. Бути чабаном - це не просто прогулюватись з гирлигою до
степу та ┐сти кашу чабанську. Чабан - це той, хто все життя на ногах, кого
спека продублю║ i осiннi мряки пронизують до кiсток i, коли iншi ще
сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрi поля, на сво┐ цiлоденнi
вахти..."
- Чабани - ви теж робiтничий клас,- каже вiн ┐м.
- Чу║те? - охоче пiдхоплю║ батько.- Ми теж робiтничий клас! А то ж хiба
нi? I не тiльки тому, що платимо внески профспiлковi, а тому, що робочий
день наш кiнча║ться опiвночi, а вста║ш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
- Кожне ягнятко через тво┐ руки перейде,- ожвавiв Демид, в якого де й
глухота подiлась.- Отару ведеш - не присядеш, все попереду та попереду!
Все пильну║ш, щоб вона в тебе з-пiд п'яти траву брала.
- А коли стрижка наста║! - вигукнув Корнiй.- Поту не менш пролл║ш, як
iнший бiля домни!..
- Та ще й спецодягом нас покривдили,- скаржливо бубонить вiн до Петра.-