"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторадiвочою косинкою, що майне десь в курявi... Ну, i, звичайно ж,- вiн
пiдморгнув до чабана,- оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть. - Сiробабо! Та ти ж поет! - вигуку║ Корольок, а Павлик спокiйно зауважу║: - Це вiн тут поетом став, а в нас йому, пригаду║те, скiльки разiв перепадало за вибрики в повiтрi, за його авiакозакування... - I все ж вашi лiтаки красивiшi,- каже Тоня до брата, мовби втiшаючи його.- Правда, що ви могли б через океан - туди й назад - без заправки? - Тобi це треба? - покосився на дочку чабан Горпищенко i, вiдсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стiл сво┐ вузлуватi руки. А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмiрковував: - Марнотратство яке на свiтi, ох, марнотратство... На самi тiльки бомби скiльки тих грошей дурно йде. Один ось вiн за путн║ дiло взявся,- кивнув Корнiй на Сiробабу. Льотчик з посрiбленими скронями, видно, був ображений цим, прикипiв до Корнiя гострим, пронизливим поглядом: - Ви були на фронтi? - Був. - Скреготали зубами по окопах, що авiацiя вас не прикрива║? Отож. Хотiлось би й нам, як Сiробабi, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замiсть того важкi бомбардувальники пiднiмати в небо. I пiднiма║мо, бо треба, бо ми з тих льотчикiв,- голос його задзвенiв,- що на "фанерi" лiтали, в сорок першому шматка бронi на нас не було. Зуби кришились вiд лютi, а що ми могли? Скiльки нас, окутаних полум'ям, на очах тiльки грудка оплавленого дюралю пiсля нас,- рiзко закiнчив вiн i аж побагровiв вiд внутрiшнього збурення. - Та я що,- прокутуляв беззубо Корнiй.- Треба так треба. - Дiтей жалко,- зiтхнула Демидиха. Пiсля цього всi сидiли замисленi, примовклi. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в сво┐й невеселiй задумi, мовби казав: знову полiт. Але ж i не може бути iнакше, бо десь там такi, як i ми, льотчики готовi - з першо┐ команди - пiдняти в повiтря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчикiв - скiльки ┐х знав за вiйну! - полетять отак удень або в мiсячну нiч, i нема║, не вертаються. Мертвими вiн ┐х не бачив, i тому часом ночами зда║ться, що десь i досi лiтають вони, молодi, вiчнi, у мiсячнiм зорянiм небi... Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, iншi глянули теж, i, обмiнявшись поглядами, льотчики разом пiдвелись, стали дякувати хазяйцi. Знову бортова валiзка в Петра у руцi. - Ти ж там межу не перелiта║ш? - напутньо глянув батько на сина. - В нас, тату, без порушень. - Тож-то. I вже, як у нелегкому, слiпучому снi, iдуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петровi напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибiнь, де видно клаптик неба степового, поволi-поволi опуска║ться торпеда-цебро i так само поволi пiдiйма║ться звiдти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона сто┐ть зверху на бетонному крузi, i свiжу воду, добуту з глибини, пронизу║ сонце. Аж очi |
|
|