"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу автора - На Мiсяць.
- О! Ти щось там забув? Чи чого? - Не знаю. - А дуже хочеш? - Дуже! I хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесiду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака. - Лiтати, всiм лiтати,- розмiркову║ вголос Горпищенко.- Само ж не зна, що йому треба на тому Мiсяцi, а вже замiря║ться... Вже щось його тягне туди, кудись воно порива║ться... - Менше б поривалися, легше б на свiтi жилось,- бубонить Корнiй.- Для школярiв та студентiв - всi отi поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнiшають... Спокiй, тиша, достаток - ось що для людини треба. Скiльки й живу - то те, то iнше людей баламутить. Хочу знати, що вночi нiхто не постука║ i не загада║ збиратись... Самих ляше виконавцiв скiльки за життя перебувало пiд мо┐ми вiкнами, перед скiлькома начальниками цей Корнiй навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказу║, той повiстку вруча║... А ви менi спокою дайте. Нiчого не прошу, ви прийшли на свiт, щоб пожити, i я прийшов пожити, тож не чiпайте мене. Роботу роблю, профспiлковi плачу, а що я думаю, яке кому дiло? Може, моя чабанська радiсть - це просто отака он тополя, а пiд тополею стiл, а на столi пляшка... Холодок, затiнок, i я там пiсля роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку... - Мало цього людинi, мало, Корнiю,- каже Горпищенко.Ось вони, сини нашi, ┐х стограмовим щастям не вдовольниш... Уже ┐м тiсно на землi, до його, нащо йому той ореол? Нащо тi планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових свiтiв! Та тiльки якраз в тому шуканнi, може, i щастя його найбiльше... Така вже, видно, природа людська: вiдiмкнув дев'ять замкiв, хочеться вiдiмкнути й десятий... На що ось я, в якому вже вiцi, а й то стою iнодi в степу, задивлюся в небо i - аж признатися соромно - самому полiтати кортить. Хоч би один-однiсiнький раз отам, де вони бувають, й собi побувати... Ну, хай би там парубком був - то й не диво, а то ось скiльки живу, стiльки й бентега в душi, i кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешн║, кра┐ далекi i як люди далекi живуть... - А опинишся там - все обернеться навиворiт. - Це вiрно. Пiд час вiйни, коли в Будапештi я, у Вiднi снаряди возив, ох, як звiдти сюди поривався, до цих наших, Корнiю, степiв. Клятi солончаки, а й за ними скучав. Ну, а цi простори, це небо хiба забудеш... Старий випростову║ться, погляд його розбентежений, вiн помiтно навiть схвильований: чабан здавна чулий до не┐, до цi║┐ одвiчно┐ краси степу. - Крутить, ой крутить же, стерво.- Корнiй знов скрушно мота║ головою: то зуб йому крутить.-Хоча б оце краплю спиртомiцину на корiнь, може, занiмiв би... Та, видно, забули про нас,- це вiн про те, що ┐х снiдати довго не кличуть. Ради льотчикiв, що при┐дуть снiдати, там, зда║ться, буде сьогоднi каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують ┐┐ так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже вiн почне, то чаклуватиме бiля не┐, |
|
|