"Олесь Гончар. Тронка (Укр.)" - читать интересную книгу авторанога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на
здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя. - "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тонi подарував,жарту║ Марiйка Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках... - Вiд нього дiждешся,- нахмурю║ться вдавано Тоня, хоч очi налитi смiхом.- Бо┐ться навiть у кiно повести. - Ай поведу! - Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема! - Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючо┐ кровi ║... - А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi зеленiли! Аж пуп вилазив! На поворотi ┐х силою iнерцi┐ звалю║ в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Вiталi║вi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв, щоб дорога ┐хня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього гарячим тугим сво┐м тiлом. Та ось машина зупиня║ться серед хлiбiв, i всi учасники експедицi┐ висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гука║ весело: - Ану, розбирайте ┐х, оцi вашi колеса фортуни! I Вiталик хапа║ саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапа║ i хомуток надiва║ на шию через плече. Колесо при║мно пахне гарячою гумою та пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме налива║ться, а по колосках в'ючись, схоплюють просто з колоса. Василь Карпович розпоряджа║ться, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посила║ разом: - Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите... Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз сво┐м скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне коло, але й коло це не ряту║ хлопця вiд того хвилювання, що збурило його, як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть скову║ його, i гаряча кров раз у раз бурха║ в обличчя. Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ┐┐ шаровари, а зверху на них розвiва║ться легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою - роззира║ться, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток, пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить Тоню зараз чимось схожою на римського во┐на. Було ┐й уже за той модний передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до не┐ якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна, зда║ться, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче. А межiвниковi ┐хньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синi║, березка плута║ться пiд ногами, та червоне, росяно пала║ горошок... |
|
|