"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там - далеко
внизу, на рiднiй сторонi, - ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса,
повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди:
зеленiючi лани востанн║ посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу,
непривiтну гору з одиноким розп'яттям. I Черниш - ще зовсiм юний,
затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб,
випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, - обидва довго i пильно
вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ┐┐ в сво┐ серця i
понести далi з собою.



II

- Ти звiдки? - запитав Черниш Козакова.
- З Донбасу.
- Батько, мати пишуть?
- Яз дитбудинку. Шахтарчук.
- Сирота?
- О! Який я сирота? Сироти - це дiти. А менi вже... скiльки ж це
менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей
потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали
останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих
цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа.
Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку.
- А боги в них такi, як i в нас, - зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на
бiлий хрест iз розп яттям. - За що ж його розп'яли?
- То цiла iсторiя, - стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не
став.
- Отже... вперед на захiд?
- Марш!
I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти.
- Важка земля, - зауважив Козаков, хмурнiючи. - Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали.
- Мати Вiтчизно! - мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й
урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiяко┐ урочисто┐ пишностi,
цi слова зараз прозвучали щиро й природно.
- Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не
повернемось зовсiм!
Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за
горбом.
Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими
нивками.
- Аж дивно бачити такi клаптики, - сказав Козаков. - Невже i в нас
колись було так?
Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю.
- Все ж я не такою уявляв собi квропу, - признався Козаков. - Думав, що
тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, - так скрiзь