"Олесь Гончар. Прапороносцi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

лiкували пiсля контузi┐ електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не
дрижали руки, коли хвилю║ться. Однак, почувши, що його частина разом з
армiями 2-го Укра┐нського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi
"кантування" в тилу:, його смертельно "потягло" до братви.
- Тягне, ой як тягне, товаришу, - говорив Козаков. - Мабуть, для
гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь
вiчним солдатом.
- Вiчний солдат, - посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. - То колись
тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?..
- Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око
розвiдника!
На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони
побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побiлений колись
вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i
пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також
потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах.
- Ось наше "Л", - жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що
┐┐ хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши
стрiлку на захiд. - Значить, топа║мо правильно.
На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i
глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у
тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те
тремтливе синювате марево, то всю кра┐ну ┐м було б видно звiдси як на
долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi ру┐ни
мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин.
Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси
ти ще рiднiший синовньому серцю.
Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне
лукавство.
- Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали
на Укра┐ну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по пояс, голоднi,
виснаженi. Подумати тiльки: Укра┐на... два роки не бачили ┐┐, два роки
тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi
кiнча║ться Курщина, i вже за радгоспом, зна║мо, Укра┐на. Не спали перед
тим кiлька ночей, ┐ли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили
радгосп, балку перелетiли на крилах. "Оце, - гука║ комсорг Ярославцев,
глянувши на карту, - уже Укра┐на!" Скiльки було нас там, рiзнi нацi┐ - i
сибiряки, i таджики, i укра┐нцi, i бiлоруси - всi, як один, впали
навколiшки,поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять
серед неораного поля навколiшках - бородатi, в шинелях, забрьоханi, без
шапок... Ех!
Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд
ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше
помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж
крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль.
- Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою.
- Шинель знайду, - знехотя вiдповiв Козаков. - А поки що можна
перестояти пiд оцим грибком. - Сержант став пiд козирок, напнутий над
розп'яттям. - Святий не прожене?
- Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте.